Початок в “Заповідник недовласників” ч.1

Інститут власності може бути розвинутим лише тоді, коли власність неможливо приховати – коли всім відомо, що кому належить і на якій підставі, і ці відомості є загальнодоступними, коли власність правильно оцінена. Потрібен детальний відкритий реєстр власності – земельних ділянок, нерухомості, рухомого майна та дорогоцінностей вартістю вище від законодавчо визначеної! На даний час відомості стосовно власників того чи іншого майна доводиться збирати нелегальним шляхом – але люди все одно це роблять, оскільки бажаючих купувати котів в мішках стає все менше і менше на фоні зашкалюючої криміногенності, зокрема, на ринку нерухомості. Особливої проблеми збір таких відомостей не складає – на ринку є купа різноманітних дисків з будь-якими базами даних, а співробітники відповідних органів (БТІ, управління земельних ресурсів та т.і.) охоче торгують інформацією за не дуже велику ціну, так само, як і працівники ЖЕКів. В крайньому випадку (якщо бажаний об’єкт потенційної купівлі має суттєву для покупця вартість та цінність) завжди можна ангажувати співробітників міліції, прокуратури чи навіть подати до суду “технічний” позов з метою отримати відповідні відомості через запити правоохоронців чи суддів.

Ввести податок на власність – невеликий, але загальнообов’язковий. Власність – це завжди не лише права, але й обов”язки. ВЛАСНІСТЬ ЗОБОВЯЗУЄ – сказано У КОНСТИТУЦІЇ
“Прописка-реєстрація” - маразмус совєтікус.
В Україні неможливо знайти та притягти до майнової відповідальності неміряну кількість людей, які просто ніде не реєструються, а всю свою власність оформлюють на інших людей. Косиш під голимого бомжа – ну то й живи, як бомж! А у нас неоплатні боржники по аліментах, кредитах та т.і. є недосяжними для кредиторів, але при цьому розсікають на гламурних тачках, не вилазять з шикарних кабаків та живуть в розкішних квартирах.
Слід негайно зробити реєстрацію громадян дійсно виключно повідомлювальною, але карати громадян за її відсутність та за нез’явлення на виклик, зроблений за адересою цієї реєстрації. Це особиста проблема громадянина, яку вказати адресу своєї реєстрації - навіть “3-тя вулиця Навозна, 5-та купка праворуч”. Але якщо громадянин проігнорує офіційний виклик, зроблений йому за цією особисто ним вказаною адресою - хай начувається! Совковий маразм, коли реєстрація дає право на проживання чи на приватизацію (РІВНО ЯК І ВИМАГАЄТЬСЯ ДЛЯ РЕАЛІЗАЦІЇ БУДЬ-ЯКИХ ПРАВ – від медичного обслуговування, влаштування дитини в садочок чи школу – до виборчих) – слід негайно припиняти.

Дати, звичайно, якійсь перехідний період для всіх, хто ще не встиг скористатися своїм правом на приватизацію - і все! Надалі право на проживання має підтверджуватись правовстановлюючим документом на право власності, договором оренди тощо, а не безглуздим штампом в паспорті.

У нас люди нахабно брешуть в суді, в тому числі і про свій майновий стан та джерела доходів, і ніхто їх за це не карає та не обмежує в правах. Якщо б людина, спіймана на брехні під присягою, отримувала в десь з півроку ув’язнення за обструкцію правосуддя – бажаючих брехати в суді залишилися б одиниці. І при такій системі майже ніколи не доводилося б бігати і шукати у різних установах інформацію, чи не рахується бува за громадянином Пупкіним, який взяв в борг у Дрюпкіна та на повертає гроші – квартир, машин, земельних ділянок, доходів від оренди, зарплатні, та іншого майна та джерел доходу. Тому що середньостатистичний громадянин нізащо не наважився б брехати в суді напропалу чи заявляти на питання про свої доходи - “не скажу!”

Зараз же суд, виносячи рішення про стягнення з громадянина Х. енної суми на користь громадянина П., покладає тягар пошуку джерел стягнення на виконавчу службу, а насправді – на самого стягувача, бо виконавча служба здатна накласти арешт лише на те майно, на яке їй вкаже стягувач, бо її можливості самостійного пошуку такого майна вкрай обмежені та утруднені.

Ось звідки береться неймовірна кількість невиконаних судових рішень:

• з відсутності розумної системи реєстрації громадян, їхнього майна;

• з відсутності відповідальності за брехню в суді під присягою, за невиконання судових рішень для фізичних осіб;

• з відсутності належної фінансової відповідальності за прострочку виконання зобов’язань.

ЖЕКи посередничають там, де їхнє посередництво нікому нах не потрібно, а насправді - “стучать”, носять паспорти в міліцію на реєстрацію, дають характеристики для судів (!), видають довідки про склад сім’ї, оформлюють субсидії, які самі по собі є глобальною дурийлівкою. Ми особисто знаємо купу людей, які здають житло в оренду, але при цьому настільки жадібні, що не забувають зібрати купу довідок задля отримання копійчаної субсидії, бо офіційно стоять на біржі праці, є пенсіонерами тощо.

Бо у нас досі існують абсолютно неринкові критерії оцінки заможності/малозабезпеченості громадян. Як можуть вважатись малозабезпеченими та отримувати субсидії та інші пільги з бюджету пара пенсіонерів, що мають приватизовану квартиру вартістю 100 000 доларів?!

Такі люди об’їдають бюджет, забираючи гроші у тих, кому вони значно потрібніші і хто не має власності вартістю навіть 1000 баксів, а потім – приходять спадкоємці, які дуже радіють з того, що державі, а не їм довелося до смерті утримувати спадкодавців. У вас недостатній рівень доходів, аби жити в Києві? Без питань! Є купа варіантів договір довічного утримання, продаж з правом доживання, продаж з одночасною купівлею дешевшого житла абощо. Непогано було б також зробити сервіс від держави для власників-пенсіонерів – держава надає їм фінансову допомогу, але ці гроші + звичайний банківський процент потім відраховується назад до бюджету з вартості спадкової маси. Але нині існуючої халяви не повинно бути, бо така антиринкова реальність дезорієнтує людей, дозволяючи прикидатись “бідними” тим, хто не є такими апріорі.

Ще раз - як написано в Конституції, “власність зобов’язує”. Власнику, який потрапив в скрутне становище (захворів, втратив роботу, народив дитину тощо), слід давати позику – але “с возвратом”.
Бомжам та іншим асоціальним елементам слід забезпечувати мінімальний рівень підтримання життєдіяльності – нічліжки, секонд-хенд одяг та взутті тощо, то створювати умови для тих з них, хто бажає повернутись в суспільство.

Головною причиною того, чому в ради усіх рівнів – від сільради села Веселі Задрипанці до Верховної Ради України - рвуться всілякі негідники - є наявність величезної кількості нерозподіленої власності, яка номінально належить територіальним громадам чи взагалі народу України. Саме право розпоряджатись цією нерозподіленою власністю і притягує в депутани всіляку наволоч, і так буде доти, доки останній квадратний метр української землі, останні й сарай, остання “криворіжсталь” не перейдуть в руки ефективних власніків, і вже нічого буде “розподіляти” “між своїх” за хабарі та відкати. Найбільш неефективні власники – це держава, територіальні громади та маргінальні елементи, що отримали власність випадково (на шару). І навпаки – ефективні власники, які хоч і отримали власність під час приватизації чи іншими способами зовсім незаконно чи не зовсім законно, зубами будуть за неї триматися – у них її просто так не відбереш, особливо з поточною судовою системою. Так, з усього списку задекларованих новим урядом на реприватизацію підприємств вдалося це зробити лише з одиницями. Ось тут випливає питання легалізації капіталів і питання тіньової економики. Тіньова економіка буде виходити на світло, тільки якщо це буде економічно вигідно. Ніякі укази про боротьбу з “тінню” не допоможуть, якщо за виходом не буде стояти економічна вигода та безпека капіталів.

Насправді не так вже й важко підрахувати, наскільки менше за справедливу ринкову ціну було заплачено конкретним власником за те чи інше майно, та скільки такому власнику слід доплатити в бюджет, з відсотками та штрафом за колишню халяву. Але це треба робити в рамках державної програми, в масштабах всієї країни. Суспільство вже дозріло, на наш погляд, до цієї ідеї – на відміну від політиканів, практично кожен з яких має свої плани на дєрібан, які реалізовує більш чи менш успішно, користуючись бардаком в країні взагалі і судовим – зокрема.

А тому, як би цинічно це не звучало – доки всіх цих неефективних власників не “кинуть” будь-якими способами і не відберуть в них їхню власність – бардак в країні продовжуватиметься. Здавалося б, в такому випадку слід заохочувати “кидал” - але соціальні наслідки такого “заохочування”, яке насправді має місце в Україні, ніде правди діти – є просто катастрофічними, бо знімають з людей будь-які моральні заборони, ліквідують запобіжники, нівелюють поняття добра та зла. Ось такий жахливий парадокс…

Отже, лише тоді, коли красти буде нізвідки, крім як з бюджету – і тільки тоді - люди почнуть цікавитись, як платники податків, на що їхні податки витрачаються. Красти з бюджету на порядок важче, ніж тупо кнопкодавствувати на сесіях рад, передаючи за відкати землі територіальної громади під забудову якомусь “Еліта-центру”, а тому якісний склад депутатів рад всіх рівнів після остаточного дерибану “народного” майна неминучо покращиться. Бо всі “примітивні”, нахабні, пробивні шахраї та крадії, які складають нині наш політикум - нарешті підуть з політики, що стане порівняно низькорентабельною - в інші бізнеси.

Але навіть якщо вдасться розібратись з усіма неприватизованими квартирами та співвласниками, шлях створення кондомініумів все одне не буде всипаний трояндами.

Створенню ОСББ перешкоджає ряд об’єктивних та суб’єктивних чинників.
Перш за все і найголовніше – косність (ЗАКОСНІЛІСТЬ І ІНЕРЦІЙНО РАДЯНСЬКЕ?)мислення. Навіть в нашому новесенькому та доволі якісно побудованому будинку (157 квартир вартістю від 200 000 баксів кожна) ми не змогли підбити на це народ, бо :
багато хто навіть не уявляє, що може не бути ЖЕКа;
“у нас нічого не вийде – залишимось взагалі без комунальних послуг”; “мені все пох”; шалена протидія ЖЕКа – ООО ”Рада-2”, співзасновником якого власник нашого забудовника -”Познякижилбуду” Нвер Мнацаканович Мхітарян - бо ще бабло з-під рук уведуть; неможливість з’ясувати межі прибудинкової території та отримати хоча б список співвласників, і т.д., і т.п.

Тобто – ЛЮДИ ВІДВИКЛИ БУТИ ВЛАСНИКАМИ та не асоціюють прибудинкову територію, допоміжні приміщення та КОМУНІКАЦІЇ як свою власність. Для них їхня власність закінчується за їхніми дверима ;(

Ми ведемо з нашим ЖЕКом дуже цікаву судову війну з приводу оплати комунальних послуг. В типовому договорі з ЖЕКом вказано, що ми, як власники квартири, зобов’язані сплачувати ДОЛЮ ВИТРАТ НА УТРИМАННЯ БУДИНКУ, ПРОПОРЦІЙНУ НАШІЙ ЧАСТЦІ ВЛАСНОСТІ В БУДИНКУ. Як неважко здогадатись, для визначення цієї магічної цифри треба знати, по-перше, скільки ЖЕК витратив на утримання всього нашого будинку, а по-друге – яка саме частка власності припадає на нашу квартиру. Натомість ЖЕК від нас вимагає розплатитись за рахунками, НАМАЛЬОВАНИМИ ВІДВЕРТО ЗІ СТЕЛІ, посилаючись при цьому на якість тарифи, встановлені КМДА та Кабміном України. На наші слушні зауваження стосовно того, що ані з КМДА, ані з Кабміном ми договорів не укладали – ЖЕК не реагує та талдичить своє. Суть бізнеса пана Мхітаряна та йому подібних проста, як господарське мило, та базується на кількох постулатах:
нові будинки практично не потребують коштів на утримання, бо вони – нові;

• тарифи встановлюються за принципом середньої температури по лікарні, враховуючи морг та реанімацію, тобто однакові і для нових будинків, і для помийок, що дивом тримаються, з “під нуль” зношеними комунікаціями;

• більшість людей навіть на думці не мають замислитись над першими двома постулатами, а ті, хто “просьок фішку”, занадто ледачі та заклопотані власними справами, аби перейматись виведенням на чисту воду всіляких мхітарянів та брати в свої руки керування власною власністю, виачте за тавтологію.

Ось і “обслуговує” один такий ЖЕК неміряну кількість новесеньких багатоквартирних будинків, а простіше кажучи – гребе неймовірні гроші “бєз утомітєльних усілій”, і гребстиме до тих пір, поки не з’явиться критична маса “просунутих” власників квартир, яка зацікавиться тим, чи не забагато грошей “з повітря” заробляють подібні ЖЕКи. Зараз люди сподоблюються лише на пасивний протест – перестають сплачувати рахунки, розуміючи, що таким ЖЕКам економічно нерентабельно судитись, бо тяжби в нашій країні – довге та дороге “задоволення”. Але поки кількість “свідомих” неплатників незначна – такі ЖЕКи зубами триматимуться за всій шматок хліба т ніяких кондомініумів створити не дадуть.

Трохи інша ситуація – з ЖЕКами, які обслуговують старі будинки із зношеними комунікаціями. Тут грошей, що збираються за “середніми” тарифами – катастрофічно не вистачає. Маргіналів, які роками не сплачують за комунальні послуги, в таких будинках значно більше, ніж в нових. Перспектива створення кондомініумів – прагне до нуля, особливо якщо будинок на околиці міста, наявні в ньому підвали та горища не є цікавими для комерсантів. Коротше, перші претенденти на “алчевський сценарій”. Такі будинки – вічний головний біль місцевої влади, бо мешканці безперервно скаржаться на погані умови проживання, покращувати ці умови – нема за що, а переводити такі будинки на ринкові умови - “чрєвато” соціальним вибухом. В підсумку, якщо в таких будинках все-таки щось трапляється – наслідки ліквідовуються за рахунок того ж самого місцевого бюджету.

Ось таким чином “середні” тарифи призводять до подвійного дерибану – з одного боку, гроші неправомірно вилучаються у власників квартир в нових будинків, а з іншого – у територіальних громад, на землях яких розташовані старі будинки.

Чомусь ніхто не обурюється тим, що нові машини коштують дорожче, ніж старі корчі, і є значно дешевшими в обслуговуванні. Ніхто не обурюється тим, що під драндулетом за 500 баксів доводиться фактично жити, викидаючи на ремонт шалені гроші. Але чомусь люди не сприймають ідею того, що обслуговування старезних будинків дійсно коштує дорожче, ніж новобудов, але при цьому квартири в них мають коштувати на порядок дешевше.

Рано чи пізно все одно доведеться переводити обслуговування “фавел” на ринкову основу. Якщо державі так шкода мешканців старих будинків – хай дає їх мешканцям кредити на відновлення комунікацій там, де це ще можливо і рентабельно, а не займається видоюванням бюджету, латаючи дірки, які неможливо залатати, усуваючись від кардинального рішення проблем.

Новий Житловий кодекс не буде прийнято доти, доки не попустяться останні популісти – фальшиві “радєтєлі” за народне благо. Будь-які проблеми можна вирішити – було б бажання.

Уявімо собі будинок, комунікації якого прийшли в повну негодність, та й сам він вичерпав свій ресурс, і його не врятує навіть капітальний ремонт. Звичайно, цей будинок стоїть на “державній” землі, але більшість квартир в ньому – приватизовані. Діюче законодавство надзвичайно суперечливе стосовно прав та обов’язків мешканців та місцевої влади. Зазвичай знаходиться “інвестор”, який намагається якнайдешевше для себе “владнати питання” з мешканцями. Якщо квартира малонаселена – її просто купують у власника за ціну, трохи більшу за ту, за яку він може придбати аналогічну халупу в трохи кращому стані. Якщо ж мешканців багато – вони починають “качати права”, посилаючись на Житловий кодекс 1983 року та вимагаючи надання їм житла розміром не менше, ніж по 13,65 кв.м на кожного, не бажаючи прислухатись до аргументів інвестора про те, що це несправедливо і для нього нерентабельно. Всі пам’ятають, скільки було суперечок стосовно “прожектів” - видавати мешканцям будинків, що зносяться – чи то квартири аналогічної площі, чи то в 1,5 рази більшої. Але ніхто так і не наважився визнати, що питання насправді – в землі, в її справжній ринковій вартості, а не в розташованих на ній напівруїнах, населених напіввласниками. Бо зазвичай інвестор отримує землю “тіпа безкоштовно”, за відкати, а зовсім не на чесному аукціоні, що розставив би все на свої місця, вказавши справжню ціну в тому числі і квартир в старезному будинку. Власникам квартир в ньому довелося б погодитись з тим, що їхні руїни коштують приблизно стільки ж, скільки земля під ними, і саме на цю суму вони можуть розраховувати, отримуючи компенсації за своє житло, що йде під знос. І в більшості випадків ці суми, звичайно, були значно більшими, ніж те, що в підсумку витрачає інвестор на розселення. Навіть якщо земля під “руїнами” коштує дійсно небагато – завжди можна пропорційно розподілити ці кошти між власниками квартир та запропонувати їм на вибір – кредит на суму, якої не вистачає на придбання іншого житла, чи соціальне житло без права його приватизації - якщо мова йде про зовсім бідних людей з багатонаселених квартир.
Але представники місцевої влади - “розпорядники землі” - значно більше цікавляться тим, скільки бабла обломиться персонально кожному з них у вигляді хабарів, ніж тим, як чесно та справедливо розв’язати питання з мешканцями – власниками квартир в “руїнах”.
Наш народ, я впевнена, можна лише поставити перед фактом: “Любі друзі! Ось вам вся документація (“паспорт”) вашого будинку – і єбітєсь тепер з ним, як хочете! Це – ваша приватна власність! Або домовляйтеся між собою, або сидіть без газу, світла, води та по шию в лайні , що безумовно здешевить ваші квартирки.

Звичайно, вмєняємим, які домовляться спільно утримувати свої голимі хрущоби, треба в рамках державної програми надавати всебічну допомогу – робити технічну експертизу стану комунікацій, оцінку вартості приведення та підтримання їх в робочому стані, надавати кредити на полагодження тощо. ІНШИМИ СЛОВАМИ-ОБОВЯЗОК ДЕРЖАВИ – ЗАХИЩАТИ ПРАВО ВЛАСНОСТИ І СПРИЯТИ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ – АЛЕ ЦЕ Є НЕМОЖЛИВИМ ЗА ВІДСУТНОСТИ У ГРОМАДЯНИНА РОЗВИНЕНОГО ІНСТИНКТУ ВЛАСНИКА – ЯКЩО ЙОГО НЕМА ВРОДЖЕНОГО ТО НЕОБХИДНО ВИХОВУВАТИ – ХОЧА Б ШОКОТЕРАПЕВТИЧНО.

Але до цього прекрасного дня ще далеко, бо різноманітні підараси на кшталт Мхітаряна та інші ЖЕКівці планують ще деякий час поексплуатувати рештки недозношених комунікацій, привласнюючи левову частку безбожно завищених тарифів. Коротше, поки вся країна не перетвориться на Алчевськ, реформи нам не бачити. А коли Алчевськ стане тотальним, пити “Боржом” буде пізно.
Замкнене коло, бля.

Священне та недоторкане право приватної власності має наслідком іншу крайність - “куркульство”, “буржуїнство” чи “плюшкінство”, а саме неприємні риси людей, звихнутих на СВОЄМУ праві, які категорично не бажають враховувати суспільні інтереси. Звичайно, суспільні інтереси теж кожен розуміє по-своєму, але ж є і загальноочевидні речі. Завжди існуватимуть і природні монополії, всевладдя яких, безумовно, слід обмежувати всіма силами, контролювати, аби вони не перевищували розумні норми прибутків. Оскільки є незаперечною істиною, що “дикий” капіталізм швиденько розшаровує суспільство і є надзвичайно деструктивним, якщо дати йому розквітнути.
Але це – тема вже іншої статті.