Апофігей маразму, або феєрія київських перейменувань

Ще древні мудреці вважали, що між ім'ям людини, її характером та долею існує особливий, прихований зв'язок. Більш того - доля людини зумовлена ім'ям. Сучасні психологи виходять, зокрема, з того, що ім'я впливає не лише на характер, що формується, але і на поведінку в суспільстві. А що, коли назви вулиць та площ також впливають на долю міста та держави? Інакше, чим тоді пояснити втрату самобутності української столиці?!

Можливо, така доля міста зумовлена численими перейменуваннями вулиць і площ.

Можливо, саме вони визначають характер держави і спричиняють парадоксальні політичні рішення?! Можливо, саме в них криється причина того, що Україна настільки тяжко переживає кризу за кризою, а державний лад навіть МВФ в аналітичних звітах іменує не інакше як «клептократія»?

За часів комуністичного режиму історичні назви вулиць змінили. Вони отримали імена злодіїв, п'яниць, вбивць. Так і жили – помалу тягнули з роботи, випивали в получку і аванс, раділи дрібним радощам на зразок футболу, хокею і фігурного катання. Бувало, що і різали кого в п'яному чаді. Проте, з отриманням незалежності України, її столиця стала масово перейменовувати вулиці, частенько даючи їм назви, нічим не пов'язані з історією.

Призначаючи в 1839 році археолога і громадського діяча Івана Фундуклея губернатором Києва, Микола I сказав: “Цьому вже точно грошей не потрібно — своїх дівати нікуди”. Цар не помилився. Сам губернатор зарплату не отримував і хабарів не брав. На той час у Російській імперії були всього два губернатори, що не брали хабарів — київський і рівненський, син відомого декабриста Радіщева. Судіть самі, то хіба могли після такого історичного нагадування міські власті терпіти в сотні метрів від Київради вулицю Фундуклеївську?! Ось і стала вулиця Леніна називатися ім'ям Богдана Хмельницького.

І це далеко не поодинокий приклад. Весь Київ витканий з парадоксів і протиріч назв його нинішніх вулиць. Мабуть, варто почати з вулиці Михайла Грушевського, на якій знаходяться будівлі Кабінету міністрів і Верховної ради. Вулиця названа на честь першого Голови Центральної ради, котрий проголосив незалежність України. Починається вона від Європейської (що була – Кінною) площі, а ось закінчується – Арсенальною площею, названою так на честь повстання 1918 року, коли робітники заводу «Арсенал» із зброєю в руках виступили проти... Центральної Ради!

Нагадаємо, 29 січня 1918 року робітники заводу "Арсенал", підтримані військовими частинами українського полку імені П.Сагайдачного, Богдановського полку і частини полку ім. Т.Шевченко, підняли повстання проти Центральної Ради. Причиною повстання послужив повний вивіз з території заводу властями всіх запасів вугілля, що фактично означало зупинку виробництва і закриття підприємства.

Залишається лише позаздрити нашим героїчним предкам, у яких вистачило сміливості відстояти свій завод. Їхні нащадки не те що не воювали, але навіть на мирну маніфестацію виявилися нездатними.

Для того, щоб навести наступний приклад «вдалого» перейменування, не потрібно далеко ходити, як в прямому, так і у переносному розумінні. Від Арсенальної площі починається вулиця Івана Мазепи, в кінці якої розташована Свято Успенська Києво-печерська лавра. Історичний парадокс полягає в тому, що саме ця церква в 1708 році предала Мазепу анафемі - по намові світських властей і всупереч деяким церковним канонам. Про перехід Мазепи на сторону Карла XII Петру I стало відомо в кінці жовтня 1708 року, а відданий анафемі він був вже 12 листопада того ж року, тобто всього через два тижні. Мазепа був відданий анафемі за ініціативою імператора, а не Церкви, без засідання церковного суду або Собору, і двома роздільними групами архієреїв Російської Церкви (одна — в Глухові, у присутності імператора, інша — в Москві) — без загального схвалення цього рішення на засіданні Архієрейського Собору.

Перейменування вулиці секретар Київради Олесі Довгий назвав "дуже важливим кроком для українства" і висловив надію, що депутатський корпус підтримає це рішення. Проти цієї ідеї виступили Партія регіонів і РПЦ МП, але «внимания тога не обратили».

Не менш цікаві історичні парадокси перейменувань можна знайти і по інший бік Хрещатика. Зокрема, вулицю Симона Петлюри (раніше – Комінтерну, Безаковськая і Ігнатьєвськая). На початку вулиці встановлений пам'ятник Миколі Щорсу, який з 6 березня по 15 серпня 1919 року командував 1-ою Українською радянською дивізією. Ця дивізія в ході стрімкого нападу звільнила Житомир, Вінницю і Жмеринку від петлюрівців, а також розбила їх головні сили в районі Сарни — Рівно — Броди — Проскурів.

Хто знає, можливо, через кілька років де-небудь на Троєщині, проспект Незалежності закінчуватиметься провулком Нафтовиків чи Газовиків, а вулиця Моцарта упреться в площу Сальері, посеред якої височітиме кінна статуя професора Тімірязева.

Андрій Сидоренко

фото звідси