Японське економічне диво. Досвід швидкого створення передової економіки

Японія — друга за потужністю світова економіка. Такий статус вона отримала в кінці 1960-х. Японці живуть довше, ніж інші народи, а життєвий рівень у них — один з найвищих на планеті. За тридцять років до цього тріумфу Японія була вщент зруйнована й деморалізована поразкою у Другій Світовій. Маленька, бідна й голодна, віддана на милість окупантів. Як нації, практично позбавленій ресурсів, вдалося віднайти мотивацію та створити супер-ефективний менеджмент за такий короткий час і показати світові “економічне диво”? Як острівній країні зі знищеним флотом і авіацією вдалося налагодити прибутковий товарообмін?

Японці — дуже працелюбний народ. Це відзначають всі, хто з ними стикався. Зазнавши нищівної поразки і переживши шок звичайних і атомних бомбардувань, вони зібралися на руїнах і зробили таке, що не вдавалося ще нікому.

Одним з найважливіших факторів “дива” стала етика праці. Люди, які побували в Японії, розповідають, що робота для японців часто важливіша, ніж сім’я. Поширеною є практика “пожиттєвого найму”, яка призводить до особливих стосунків між працівником та роботодавцем. У повоєнні часи групова ідентичність все ще домінувала над індивідуаліськими цінностями, тому працювали “на дядю” японці зазвичай не гірше, ніж на себе.

Різниця в доходах керівництва й простих робітників у японських корпораціях значно менша, ніж в європейських чи американських, - донедавна японці не страждали від корисливості і цінували злагоджену колективну працю. Рівень безробіття не перевищував 5% навіть в часи кризи - "оптимізувати" проблеми, скорочуючи працівників, вважалося неетичним.

Державі належить більше третини важливих виробничих фондів, 20% ВНП створюється за держзамовленнями. Економічною стратегією займається Управління економічного планування. У ньому беруть активну участь представники фінансових груп і корпорацій. Парламент майже не має стосунку до питань економіки. Ідея в тому, що плануванням господарства мають займатися його реальні керівники.

Американські економісти основною причиною японського піднесення вважаюь штатівські повоєнні кредити. Дійсно, без них “диво” навряд чи вдалося б, як і без американської “присутності”: з неї Японія практично жила відразу після Другої Світової. Під час Корейської та В’єтнамських воєн японці також мали непоганий зиск, забезпечуючи американські частини. Зокрема, в 1950-1953 роках американські військові замовлення принесли японській економіці близько 2,5 млрд. дол.

Заплатити за кредити довелося роллю лояльного союзника США і американськими базами на своїй території.

Однак японці змогли виграти й тут. Згідно з їхньою конституцією, на збройні сили не можна витрачати більше 1% ВНП. І в цьому не було необхідності. Американські бази і флот на японській території означали, що деякий час країна може особливо не витрачати на захист — штатівська “парасолька” надійно захищала від будь-якого потенційного агресора. І тільки після 80-х і 90-х з посиленням Китаю, уряд взявся активно фінансувати оборонку.

У перші місяці окупації американці виявили, що економіці потрібна нова еліта. Вони взялися ламати монополістичні зв’язки, що залишилися з епохи мілітаризму, і “давили” середні та дрібні ініціативи.

Новому уряду вдалося швидко організувати інститут вільного підприємництва, налагодити ефективну ринкову конкуренцію. Для цього провели масовий перерозподіл власності й реформи, щоб створити умови для здорової конкуренції. Вважалося, що маючи такі умови, дрібний та середній бізнес сам про себе подбає максимально ефективно.

Впровадження реформ розпочалося з руйнації дзайбацу (монополістичних корпорацій та груп, тісно пов’язаних зі старим чиновництвом). Саме дзайбацу надихали мілітаризм та військову експансію, після війни противлячись реформам, саботуючи діяльність окупаційної адміністрації.

Старі механізми адміністративного та фінансового контролю в дзайбацу вдалося зламати. Владні вертикалі в промислових конгломератах, які мали на вершині зазвичай одну сім’ю, вдалося замінити на партнерські стосунки й горизонтальну координацію в кейрецу — нових економічних групах, що, зазвичай, об’єднували промисловість навколо потужних регіональних банків. Банки забезпечували фінансування компаній групи і майже повністю виключали можливість їх “з’їдання” іншими гравцями ринку.

Типові представники кейрецу — Mitsubishi, Mitsui, Fuyo.

Кейрецу змогли ефективно використовувати ресурси і швидко досягли конкурентноздатності, їхні стосунки з урядом були взаємовигідними, уряд всіляко захищав вітчизняних виробників. Завдяки грамотному протекціонізму в країні швидко вдалося активізувати підприємництво і вийти на світові ринки.

У 1947-1949 надійшла черга аграрної реформи. Держава примусово викуповувала у поміщиків землю. Уряду вдалося створити селянина-землевласника, зацікавленого в покращенні праці. За двадцять років продуктивність аграрного сектора зросла вдвічі.

У промисловій політиці японці намагалися потроху відійти від трудо- та матеріало- містких галузей (легка промисловість, металургія) до наукоємних — електроніка, біотехнологія, розробка нових матеріалів.

Однак високі технології не взялися нізвідки. Знищена “стара” економіка стала позитивним фактором — “старому” не залишили шансів, тому робили все нове за новими зразками. Але не відразу — до опанування нових техпроцесів та галузей виробництва “дійшли” лише в середині 50-х. До того промисловці орієнтувалися на трудозатратні галузі, які не потребували ні великих ресурсів, ні хайтеку. Тільки відновивши до мінімально прийнятного рівня інфраструктуру та промислову базу, можна було впроваджувати нові технології, на які нарешті почали з’являтися гроші.

Замість самостійних науково-технічних розробок Японія пішла простішим шляхом: країна закуповувала патенти, ліцензії та всіляко переймала передовий досвід. Це виявилося і дешевше і, головне, швидше. Японці прикинули: на середину 50-х їхня промисловість науково відставала від провідних країн на 20-25 років, гнатися за лідерами, “наздоганяючи”, - значило закріпити це відставання на багато років.

Типовий приклад: у Dupont пішло 11 років на винайдення процесу виробництва нейлону, компанія витратила на це 25 млн. дол. Японская Тоyo Reyon купила патент в Dupont за 7,5 млн. дол., які виплатила впродовж 1951-1959 років, отримавши прибутку лише від експорту нейлону на 90 млн. дол.

Налагоджуючи економіку, японці відразу орієнтувалися на експорт, а тому зіткнулися з необхідністю виробляти конкурентноздатну продукцію. Крім того, відсутність ресурсів змушувала до економії і опанування ресурсо- та енерго-зберігаючих технологій.

У повоєнні роки Японія не вкладала великих грошей і ресурсів в добувні галузі, що призвело б до заморожування капіталу на багато років, перш ніж він зміг би приносити реальний прибуток. Сировину й енергоносії купували - благо, до середини сімдесятих ціни були низькими.

У 60-ті прем’єр-міністр Ікеда всіляко заохочував капіталовкладення в інфраструктуру — дороги і високошвидкісні залізниці, порти й аеродроми; виробництво тим часом опановувало кібернетизацію та впровадження наукоємних технологій. Вже на кінець 60-х Японія зайняла друге за об’ємом ВНП місце серед розвинених країн.

Банківська система працювала в умовах дефіциту капіталу. Кейрецу часто брали в регіональних банків величезні позики, іноді в розмірах, більших за вартість самих підприємств. Банки, в свою чергу, брали значні позики в Банку Японії, що призвело до залежності й підконтрольності комерційних банків уряду.

З 1950 по 1970 промвиробництво Японії щороку зростало всередньому на 15%. Небачені успіхи японської економіки, яка протягом тридцяти років демонструвала феноменальні темпи приросту, досі привертають увагу економістів, які з різним успіхом намагаються копіювати ті чи інші складові японського успіху. Утім, скопіювати не вдається, в першу чергу, японців, і як наслідок - систему в цілому.

Кажуть, все гарне колись закінчується. Так сталося і з японським “дивом” - кінець стрімкому зростанню економіки настав з нафтовою кризою 1973, а “лопання ринкової бульбашки” в 1991 принесло тривалу рецесію. З того часу японці зазвичай кажуть, що їхня країна знаходиться в кризі. Що не заважає їм жити досить пристойно.

Станіслав Давиденко

фото звідси