Невеличкий бізнес, або Кого обирає Росія?

Бажаючих потрапити у список «улюбленців» Москви серед українських політиків навіть першого ешелону – вагон і маленький візочок. Однак який-небудь Вава Литвин, навіть попри свою належність до трійки найголовніших людей у державі, шансів на це має не більше, аніж потрапити до другого туру президентських виборів. Хоч він і робив Кремлю недвозначні реверанси і натяки - ним погидували.

Інші маргінали проросійського напрямку типу Пєті Симоненка чи прибитої на цвіту Вітренко можуть сподіватися хіба що на нечасті подачки «на користь убогих», не більше. «Кремліни» були б геть дурними і себе не поважали, якби робили ставку на цю мєлкотравчасту шелупєнь.

Ну, а неприязнь Москви до різного роду нео- і псевдо-демократів чи ліберастів усіх мастей типу Ющенка, Яценюка та інших – давно відома.

Залишаються лише дві кандидатури, які можуть задовольнити Росію на нинішньому етапі міждержавних відносин. Це Віктор Янукович та Юля Тимошенко. Вони не тільки входять до числа найбільш імовірних переможців президентської гонки, але й кожен з них по-своєму залежний від Москви. Крім того, обоє з усіх сил прагнуть заручитися підтримкою північного сусіда, з тією лише різницею, що Янукович робить це відкрито, а Тимошенко – старанно приховує.

Важливе питання: на кого ж робить ставку Росія у цій гонці на виживання, яку ми називаємо президентськими виборами?

Шанси Януковича традиційно здаються явно вищими. Але це тільки на перший погляд. Як не парадоксально це звучить, проти лідера Партії регіонів грає те, що він… не приховує своєї прихильності до Росії. Для Москви це означає, що після виборів вона може розраховувати хіба що на деяке потепління у стосунках між державами. Однак з огляду на повну прив’язку Януковича до групи представників крупного українського капіталу, з майже стовідсотковою ймовірністю можна припустити, що у випадку перемоги він відстоюватиме інтереси Ахметова і Ко, а не потуратиме амбіціям російського імперіалізму чи кремлівської олігархії.

Крім того, Янукович і його електорат претендуватимуть на численні поступки від Москви, і Медвєдєву з Путіним буде зовсім некомфортно пояснювати своїм же виборцям, чому ж вони відмовляють такому «нашому» переможцю українських виборів.

Інша справа – Юля Тимошенко. Номінально вона є представником групи лідерів української політики, яких народив ненависний Кремлю помаранчевий Майдан. Але досвід особистісних стосунків Кремля з нею підказує, що для Юлі ідеали тієї революції значать не більше, аніж для якого-небудь Тягнибока – стосунки з Росією. Тимошенко мислить виключно категоріями прибутку, для неї політика – просто бізнес. І якщо інтереси цього бізнесу вимагатимуть лягти під Росію – вона, не вагаючись, на це піде. Інша справа, що, знову-таки, в інтересах бізнесу їй потрібно вдавати з себе незалежного, жорсткого та принципового політика. Однак правду не приховаєш.

До другого постреволюційного пришестя Тимошенко на посаду голови українського уряду її відносини з Росією були, м’яко кажучи, не найкращими. Їй шили кримінальну справу за спробу підкупу російського військового керівництва, вона навіть перебувала у розшуку. Але все змінилося, як тільки вона побила глеки зі своїм заклятим другом Ющенком.

Перелом у стосунках стався минулої зими, коли вже звична передноворічна «газова атака» на Україну закінчилася закручуванням вентилю. Але наївно думати, що Юля і Путін цю війну споглядали з різних окопів. Як по нотах, було розіграно вишукану схему масового кидка усіх і вся з подальшим дерибаном мільярдів доларів.

Цю надзвичайну комбінацію запустив один лише поворот вентиля на газовій трубі. Без газу залишилася не тільки Україна, але й велика частина Європи. І якщо для України це не було таким вже тяжким ударом (з огляду на накопичені у газосховищах запаси газу), то для ніжного Євросоюзу цей поворот (перепрошую за мимовільний каламбур) став по-справжньому смертельним – люди замерзали від холоду, у прямому розумінні слова «замерзали».

Цим нехитрим жестом Москва добилася одразу кількох цілей. По-перше, засвідчила неспроможність України самостійно вирішувати питання транспортування російського газу до Європи. Навіть попри те, що Європа більше схилялася бачити у цьому вину Росії – європейські лідери найбільше цінують у політиках здатність домовитися, а такої здатності українська еліта не продемонструвала.

По-друге, Україна була змушена підписувати нові газові угоди з Росією, і, враховуючи те, що займалася цим питанням саме Юля, угоди були не те що кабальними – здирницькими. Іншими словами, Москва отримала додаткові прибутки, і до того ж - без жодних зайвих зусиль чи інвестицій.

По-третє, Росія отримала додаткові аргументи для закінчення будівництва обхідних газопроводів – Північного та Південного потоків. Але тепер Європа вже з нетерпінням чекала їхнього запуску, і навіть виявила готовність дати грошей, щоб прискорити цей процес. Навіть попри те, що ці обидві труби не тільки не здатні забезпечити прокачку необхідної кількості газу до Європи, але й коштуватиме ця прокачка феноменально дорого.

Кремлівські лідери та «Газпром», який стоїть за ними, додатково отримали чудову можливість вивести з бюджету ще кілька зайвих мільярдів – нібито на будівництво Північного та Південного потоків. Які від самого початку, якщо вже говорити відверто, були задумані виключно для відмивання грошей та вимивання бабла з бюджету.

А що ж отримала від цього прекрасного ґешефту Україна в особі її прем’єр-міністра Юлі Тимошенко? Звичайно, мова йде не про якусь там абстрактну підтримку з боку Кремля, хоч це теж мало місце.

Україна продемонструвала свою ненадійність та нестабільність – і продемонструвала перш за все Європі. Це стало запорукою того, що за найперших же серйозних проблем із оплатою використаного російського газу Міжнародний валютний фонд сам прискакав до Юлі з грішми у зубах: нате, мовляв, тільки не здихайте! Отримані від МВФ кредити були любенько роздерибанені на усілякі поточні потреби та бюджетні дірки, які, власне, і виникли виключно тому, що під кризовий шумок Тимошенко і Ко тирили гроші у масштабах, які змусили б її вчителя Пашу Лазаренка плакати від розчулення. Прибутки були колосальні, і обчислювалися одинадцятизначними числами, щонайменше.

Для заохочення недовірливих європейських банкірів Росія навіть оголосила, що сама готова дати Україні кредит. І Європа, запанікувавши від усвідомлення можливості того, що Росія ще більше захомутає українську трубу, принесла гроші прямо на блюдечку. І навіть закрила очі на відвертий і безсоромний їхній дерибан.

Загалом, кожен отримав те, чого хотів – і Росія, і Тимошенко. Такі масштаби одвічному лузерові Януковичу не могли б і уві сні наснитися. Причому, ця схема має далекосяжні перспективи – зима, як не крути, буває кожного року. І Європа нікуди не подінеться, знову дасть грошей. Головне - вчасно накопичити борги, а потім підкрутити вентиль.

Тому-то останнім часом Володимир Путін не приховує, що мати справу з Юлею Тимошенко йому надзвичайно приємно і комфортно. Навіть при тому, що їхні стосунки – це просто бізнес, нічого особистого. Точніше, особливо при тому.

Але у Кремлі сидять далеко не ідіоти. Вони давно спостерігають за Юлею і знають усі її звички та методи ведення справ. І небезпідставно очікують якогось кидка. І про всяк випадок підстраховуються, збираючись кинути Юлю першими.

Саме тому Путін сьогодні веде справи з Тимошенко, а Мєдвєдєв – з Януковичем. Це називається «розкладати яйця у різні корзини». Тим більше, що у Росії зараз, як жартують у інтернетрях, одразу два президенти…

Написано за мотивами ось цього матеріалу.

картинка звідси