Синдром гіпертрофованого самолюбства

РЕЗЮМЕ: Синдром самолюбства пов'язаний із владою, і чим довше людина перебуває при владі,  чим вищий щабель влади, тим більша вірогідність появи цього синдрому. Випадки осіб з історією психічних розладів чи травм головного мозку до уваги не беруться. Зазвичай симптоми зникають, коли людина більше не користується владою. Вірогідність прояву синдрому зменшується за наявності у людини таких рис, як скромність, відкритість до критики, певною мірою - цинічність, а також добре розвинуте почуття гумору. В історії минулого століття можна відзначити чотирьох керівників уряду з вираженим синдромом гіпертрофованого самолюбства: Девід Ллойд Джордж, Маргарет Тетчер, Джордж Буш і Тоні Блер.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: інтоксикація, ізоляція, месіанство, влада.

«Самолюбство» наразі не є загально прийнятим медичним терміном. Давні греки вживали це слово [hubris] просто для позначення дій можновладців у вигляді промов, сповнених пихи та самовпевненості, чи у вигляді зухвалої поведінки та відвертого вираження презирства до інших. Тобто, коли помітно, що людина отримує насолоду від наявної у неї влади і такого ставлення до інших людей. Тим не менше, до такого типу осіб в давній Греції ставилися з різким осудом. В одній із  промов платонівського Федруса можна знайти таке визначення схильності до самолюбства: «Коли бажання бездумно тягне нас в бік насолоди й встановлення своїх правил гри - це називається занадто» [hubris].

Звісно ж, поведінка самолюбців привертала увагу драматургів, бо дивлячись на ці постаті, можна було зрозуміти, як передати образ з усією повнотою драматизму. Шекспірів Коріолан – прекрасний приклад. Втім, з темою виявлення самолюбців посередництвом влади у будь-кого, хто знається на історії й політичних лідерах, одразу ж виникне своя асоціація, свій приклад. Бо ж зрозуміло, що, хоч і не у кожному окремому випадку, тим не менше, в усіх сферах – нехай це будуть політика, бізнес, служба в силових структурах чи наукова діяльність – виникнення даного синдрому можна вважати своєрідним «професійним ризиком». Але все ж таки наголос на політиках…

Існує декілька встановлених категорій психічних захворювань, котрі можуть бути частково пов’язані з континуумом синдрому гіпертрофованого самолюбства, а саме: синдром дефіциту уваги/гіперактивність (СДУГ/ADHD), зловживання алкоголем чи наркотиками, гіпоманія (легка форма манії), біполярний розлад (маніакально-депресивний психоз), паранойя (одна з категорій, перерахованих в Міжнародній класифікації хвороб (ICD-10)), та нарцисизм (одна з 10 категорій, перерахованих в «Посібнику по діагностиці та статистичному обліку психічних розладів» (DSM-IV)). Більшість із цих хвороб є генетично спадковими, що у випадку деяких людей може означати генетичну вразливість до таких хвороб, але не обов’язково прояв самого розладу. Пітер Тайрер схильний називати це діатезом особистості.

Загалом розлади особистості починаються в пубертатному періоді, та можуть продовжуватися в дорослому віці. За результатами дослідження, що проводилося в 2006-му році у Великобританії, на такі розлади страждає 4.4% населення. Але що стосується самолюбства, то цей синдром, як правило, проявляється пізніше, і його не слід розглядати, як розлад особистості, а радше – як «посадову хворобу».

Синдром гіпертрофованого самолюбства

Очевидно, що даний синдромом нероздільно пов’язаний із владою. Дійсно, влада – це така собі необхідна передумова для його виникнення, на що так само вказує поступове «згасання» синдрому з моменту, коли людина втрачає владу. До того ж, очевидно, що ступінь «враження» владою знаходиться в певній залежності від часу перебування на керівній посаді. Синдром виникає – і сприймається іншими – як континуум, що вже є нормальною поведінкою. Зазвичай поведінкових симптомів, що наштовхують на думку про діагноз «гіпертроф-самолюб», - скажімо, у голови уряду - може бути одразу декілька. Тим не менше, якщо й ставити такий «діагноз», то необхідно пересвідчитись в наявності щонайменше трьох-чотирьох із наведених нижче симптомів:

* притаманна нарцисові схильність до бачення світу, перш за все, у якості арени, на якій він, користуючись владою, намагається зажити слави. Натомість він мав би сприймати свою посаду, як місце скупчення проблем, котрі потребують прагматичного підходу й вирішення без зайвого наголошування на своїй участі у їх вирішенні;

* схильність до дій, на тлі яких людину можуть сприйняти в позитивному світлі; до таких дій часто вдаються заради поліпшення суспільної думки;

* нездорова заклопотаність власним іміджем та суспільною думкою про нього;

* месіанська манера виголошення промов стосовно власних дій та тенденція до екзальтації у мовленні та поведінці;

* ототожнення себе з нацією до рівня, де інтереси лідера і інтереси нації подаються, як однакові;

* схильність до позиціонування себе на королівський манер від першої особи множини «ми»;

* надмірна самовпевненість у висловлюваннях власної думки та нехтування порадами інших людей, несприйняття їхньої критики;

* надмірна віра в себе, котра межує із почуттям всемогутності;

* впевненість в тому, що радше, ніж перед світським судом колег чи громадськості, судом, перед яким належить відповідати такому лідерові, має бути Історія або Бог; часто така впевненість супроводжується непохитною вірою в те, що саме цей суд його виправдає;

* невгамовність, нерозсудливість та імпульсивність;

* втрата почуття реальності, що часто виникає на тлі потягу до усамітнення;

* схильність до того, щоб заміщати своїм «широким баченням» потребу в розгляді решти аспектів, окрім високої моральності, запропонованого ним курсу, таких як практичність щодо втілення в життя, розмір бюджетних видатків, ймовірність негативних наслідків. Тобто, йдеться про некомпетентність, яка з усього того випливає, і яку можна ще назвати некомпетентністю внаслідок пихи. Адже, власне, це і є причиною невдачі, коли надмірна самовпевненість не дає лідерові побачити дрібні, але такі важливі деталі запропонованого ним курсу. Звісно, це так само можна пов’язати з байдужістю лідера. Але в будь-якому випадку це слід відрізняти від звичайної некомпетентності, у випадку якої ведеться ретельна робота по складним питання, але помилки в ухваленні рішень все-таки трапляються.

Очевидно, що ключовими зовнішніми факторами для виникнення синдрому гіпертрофованого самолюбства слід вважати наступні:

- рівень влади, близький до абсолютного;

- відсутність дієвих чинників стримування лідера в тому, що стосується реалізації його владних можливостей;

- тривалість перебування при владі.

Атмосфера всемогутності, звісно ж, може легко утворитися навколо будь-якого лідера, але керівників уряду в цьому відношенні можна вважати найпершою «групою ризику». Адже навіть навколо тих, що були обрані демократичним шляхом, урядова машина створює атмосферу пошани та ієрархії. Коли точка зору лідера видається за  точку зору всього уряду. І часто так вже трапляється, що точка зору таких політичних лідерів ретранслюється далі, при цьому відмінні від їхньої точки зору ігноруються або відкидаються як «єретичні». Таким чином, навколо лідерів і утворюється «бункерна» атмосфера.

Гіпертрофоване самолюбство і особистість

Незалежно від того, демократичним є уряд чи ні, але доволі таки часто -  навіть частіше, ніж дехто собі усвідомлює – саме керівники уряду виявляють схильність до самолюбства. «Схиблена наполегливість в дотриманні курсу, що є непридатним до життя, чи навіть є контр-продуктивним» - таке визначення Барбара Тукман дала цьому політичному «дивацтву». Бертранд Рассел свого часу написав наступне:

«Ідея правди - як чогось такого, що залежить суто від фактів і є непідвладним людині, - була одним із положень філософії , посередництвом якого вкорінювався необхідний елемент скромності та покори. Якщо усунути такий фактор стримування, людина робить наступний крок в бік божевілля, що його можна назвати – інтоксикація владою».

Демократичним суспільствам, особливо тим, що виросли із абсолютної монархії, для захисту себе від таких лідерів добре вдалося розбудувати систему стримувань і противаг. Але ці механізми – власне, кабінет [в сенсі – кабінет міністрів], парламент та ЗМІ – в цьому відношенні не завжди виявляються дієвими. У випадку самовладних – інакше кажучи, деспотичних - лідерів демократичні чинники стримування та внутрішні механізми впливу можуть і не спрацьовувати, а щодо перевороту, то здійснити його за таких умов майже нереально. Як показує досвід, засудження самовладних лідерів на міжнародній арені та міжнародні санкції лише частково можуть зарадити в таких випадках; що ж до варіанту військового втручання іззовні, то користь від такої допомоги часто видається сумнівною.

Більшість людей вважають, що всі політики самозакохані. Хоча це не зовсім так. За моє життя чотири діячі, котрих я щиро поважаю, мали такі внутрішні якості, які, очевидно, запобігали інтоксикації владою. Це, власне, президент Гаррі Трумен, прем’єр-міністр Клемент Атлі, канцлер Гельмут Шмідт та прем’єр-міністр Джеймс Каллаган. Всі вони досягли значного, хоча й дещо несподіваного, успіху в політиці, і, тим не менше, у жодного з них голова від цього не запаморочилася.

Між тим, як про психічні захворювання та клінічно підтверджені психічні розлади говорить преса, і тим, як це уявляє собі громадськість, існують певні розбіжності. На даний момент невропатичні види поведінки визначено, як ряд конкретних розладів особистості, а мегаломанія [манія величі] – як експансивна маячня. За останнє століття керівники уряду, що страждали на гіпертрофоване самолюбство, траплялися і за демократичних режимів, і за диктаторських.

Взагалі ж, у тому, що стосується розвивання в собі якостей лідера шляхом їхнього пригнічення, цікавим є випадок Абрахама Лінкольна. За життя у нього було два зриви нервової діяльності (прояви психозу).   Він страждав від депресії в двадцятилітньому віці, а згодом, коли йому було вже за тридцять, депресія посилилася. Тим не менше, в ході одного недавнього дослідження не було знайдено підтверджень тому, що у Лінкольна була якась манія, хоча автор дослідження й припускав, що той страждав на гіпоманію, що характеризується станом збудженості.

Можливо, Франклін Рузвельт і виглядав самозакоханим тоді в 1937-му році, коли він – у намаганні змінити порядок призначення суддів Верховного Суду - схиляв Конгрес до затвердження свого «Плану Реорганізації Судової Влади», але все ж таки програв у цьому протистоянні. Згадаймо притаманну Франкліну Рузвельту рішучість, жорсткість та підступність. Але, на щастя, у нього було й почуття гумору, і, до того ж, він був певною мірою циніком, що в контексті демократичної системи давало йому змогу добре тримати удар. Дякувати цим його якостям, які частково були обумовлені раніше перенесеним поліомієлітом, Рузвельт отримав політичну владу й зміг подолати економічну депресію 30-х років, мобілізувати країну для участі у Другій Світовій і в інтересах усього світу отримати перемогу у цій війні. Я не вважаю, що у Франкліна Рузвельта міг розвинутися синдром гіпертрофованого самолюбства.

Із числа американських президентів до категорії самозакоханих можна віднести Теодора Рузвельта та Ліндона Джонсона. Тим не менш, слід зважати на те, що обох ретроспективно було діагностовано як таких, що страждали на біполярний розлад [маніакально-депресивний психоз]. Вудро Уілсон та Річард Ніксон були яскраво вираженими самолюбцями, але Уілсон був хворий на деменцію [недоумкуватість], а Ніксон був алкоголіком. У випадку Джона Ф. Кенеді часом були натяки на самолюбство, але ж він страждав на бронзову хворобу, і у якості рекреаційних ліків йому вводили кортизон та тестостерон. Кенеді був занадто цинічним та мав добре почуття гумору, аби страждати від гіпертрофованого самолюбства.

З-поміж диктаторів назвемо лише деяких найбільш відомих самолюбців: Сталін, Мао, Пол Пот, Амін та Мугабе. Беніто Муссоліні можна відносити до цієї категорії, але є підстави вважати, що у нього був біполярний розлад; те ж саме можна сказати і про Мао Дзедуна. Відомий історик Ян Кершо свого часу дав влучні назви своїм двом томам біографії Адольфа Гітлера: «Hubris» [Самолюбство] і «Nemesis» [Кара/Відплата]. Період з 1936-го по 1941-ий можна вважати періодом, коли синдром самолюбства у Гітлера лише посилювався, але все ж таки випадок Гітлера далеко не однозначний.   

Синдром гіпертрофованого самолюбства та керівники урядів

Мене ж цікавлять керівники уряду, котрі з самого початку свого перебування на цій посаді були цілком «нормальними» - не мали історії депресії чи певної манії – але які розвинули в собі самолюбство і втратили «потугу», в сенсі – втратили таку ознаку психічного здоров’я, як здатність до адекватного усвідомлення дійсності. Після втрати якої у випадку таких діячів часто, хоча й не завжди, трапляється кара/відплата.

«Діагностування» синдрому гіпертрофованого самолюбства ускладнюється тим фактом, що деякі з його ознак – такі як безмежна самовпевненість, готовність відкидати поради інших, не кажучи вже про такі сумнівні риси, як імпульсивність і нерозсудливість, - в деяких ситуаціях грають лідерам на користь, хоча в більш широкому контексті виявляються згубними. Та й взагалі, можливо, саме завдяки цим рисам таких політиків і вибирають з-поміж інших у лідери.

До розгляду я взяв чотирьох керівників уряду, у яких розвинувся синдром самолюбства під час їхнього перебування на цій посаді: Ллойд Джордж, Маргарет Тетчер, Джордж В. Буш і Тоні Блер.

Девід Ллойд Джордж

Аналізуючи період прем’єрства Ллойда Джорджа, можна виокремити дві фази: з грудня 1916-го по червень 1919-го та з липня 1919-го по жовтень 1922-го. Помилки та огріхи, яких Ллойд Джордж почав припускатися з липня 1919-го, можна вважати плодами його самозакоханості. По-перше, його «причарувала» міжнародна політична арена. Після підписання Версальської Угоди в червні 1919-го - враховуючи те, що тому підписанню передувало кілька місяців перемовин в Парижі, - Ллойд Джордж продовжив витрачати надмірну кількість свого часу на участь в спеціальних конференціях. В період з 1919-го по 1922-ий він відвідав не менше ніж  33-ри таких конференції. По-друге, він почав вірити в те, що він є незамінним. В 1920-му Уінстон Черчілль, котрий на той час обіймав посаду військового міністра, скаржився на те, що прем’єр-міністр, по суті, почав виконувати роль міністерства закордонних справ; історики пізніше писатимуть про ці роки, як про період зародження «президентського уряду».

Відомий історик Кеннет Морган, згадуючи також і безсумнівні досягнення Ллойда Джорджа, висловив більш урівноважену думку про його післявоєнне прем’єрство: «Незважаючи на всі її невдачі, Коаліція Ллойда Джорджа 1918-22рр. намагалася досягнути політичного консенсусу заради кращого майбутнього». Тим не менше, зерна руйнації, посіяні Джорджем, Морган вбачав саме в природі його особистості, а тому й писав про «небезпеку, яку в собі несуть самодержавство [цезаризм], інтуїтивна дивакувата дипломатія та манера проведення перемовин експромтом».

Маргарет Тетчер

Певно, що місце в історії їй гарантовано. Бо статую Маргарет Тетчер ще за життя встановлено у вестибюлі Палати Общин, і стоїть вона зараз в одному ряду з Ллойдом Джорджем, Черчіллем та Аттлі. Як би там не було, але тоді, в 1989р., у мене склалося враження, що реалії, в яких вона оперує, починають, так би мовити, «залишати» її. До введення подушного податку [податку з виборців] народ ставився вкрай негативно. Коли в 1989-му впала Берлінська Стіна, Тетчер відмовилася визнавати возз’єднання Західної Німеччини зі Східною, і це одразу ж стало темою обговорення в політичних колах. Її потаємний страх перед об’єднаною Німеччиною в приватних розмовах «випливав» у вигляді емоційних висловлювань про Четвертий Рейх. Зокрема, Джорджа Буша-старшого вона попереджала, що «якщо ми до цього ставитимемося легковажно, німцям в мирний час вдасться добитися того, чого Гітлер не зміг за війни». І це звучало досить-таки дивакувато. Той факт, що вона неадекватно оцінювала швидкість розгортання подій і мотиви німців, що були рушієм їхнього возз’єднання, - це одна із ознак того, що політичні судження Маргарет Тетчер ґрунтувалися на її політичній упередженості, і того, що її самовпевненість почала «брати гору» над обачністю. До того ж, на той час через  протиріччя в баченні фінансової політики у неї повністю зіпсувалися стосунки з її особистим радником з економічних питань, що стало надбанням преси й зробило неможливим подальше перебування Найджела Лоусона на посаді міністра фінансів. Таким чином, вона втратила свого давнього соратника. Під кінець її прем’єрства один із рядових парламентарів сказав щось на кшталт «вона з котушок з’їхала». А один з її міністрів в інтерв’ю заявив, що вона «збожеволіла, остаточно збожеволіла». В повній своїй «красі» її пиха проявилася, коли 30-го жовтня 1990-го після зустрічі в Римі керівників урядів країн Європейського Союзу - і встигнувши заявити на прес-конференціях про те, з чим вона не згодна, - Тетчер повернулася в Палату Общин. Те, що мало місце в «Общинах», було добре описано Х’юго Янгом, політоглядачем на «Guardian»:

"Дивлячись на те, як Тетчер підкидало від люті, і голос її лунав на всю палату, цю її промову з односкладним жорстким вступом можна вважати одною із найяскравіших її промов у парламенті - вона приголомшила навіть тих, хто, маючи за плечима одинадцять років роботи поряд із Тетчер, добре знав її словниковий запас по темі «створення Європейського Союзу». «Ні? ні? ні?» - галасувала вона й при цьому здавалося, що  перед собою очі її бачать – серед полів і гір того острову, що оточений морем, - острів'ян-співвітчизників, які ніколи не здаються перед зовнішньою загрозою".

Потім міністром фінансів та міністром закордонних справ в її Кабінеті працював Джефрі Хоу, але дуже швидко вона його понизила до лідера Палати Общин. Тетчер із відвертим презирством ставилася до його спокійного характеру і манер: навіть найбільш «товстошкірі» із її підлеглих почувалися незручно, коли  під час засідань Кабінету Міністрів вона часто дозволяла собі глузувати та принижувати його. І це було проявом гіпертрофованого самолюбства в найгрубішій його формі. Звільняючись зі своєї посади, Хоу виголосив промову, яка, з огляду на стриманий тон її виголошення, лише наблизила початок кінця: протягом наступних місяців парламентарі із рідної Консервативної партії змусили Тетчер піти у відставку.

Джордж В. Буш

Відрізок сучасної історії США, пов’язаної з Іраком, можна впевнено називати «періодом пихи». Так, першого травня 2003-го Джордж Буш - в найкращих традиціях голлівудського жанру - з авіабази на каліфорнійському узбережжі прилетів і висадився, одягнений в льотне спорядження, на злітно-посадкову смугу авіаносця «Абрахам Лінкольн», аби взяти участь в святкуванні перемоги в Іраку; при цьому на командно-диспетчерській башті майорів монументальний напис «Місію виконано». І це було взірцево-показовим самолюбством. Це також було відвертим – якщо це справді робилося з умислом – знущанням над військовими, що на той час несли службу в Іраку й розуміли усю безглуздість цього напису. Незважаючи на те, що Дональд Рамсфельд намагався переконати його не використовувати цю фразу в промові, Буш все ж таки сказав: «У битві за Ірак, Сполучені Штати та їхні союзники перемогли». При цьому мене не може не обурювати той очевидний факт, що там, нагорі, ніхто серйозно й не планував підводити якісь конкретні підсумки вторгнення в Ірак.

Тоні Блер

Перші ознаки самолюбства Тоні Блера почали проявлятися під час виголошення ним дивакуватої промови на з’їзді Лейбористської партії, що відбувся одразу після подій 11-го вересня 2001-го. З цього приводу Кенет Морган, нині Лорд Морган, сказав наступне:

"Блер видавався політичним колосом, напів-Цезарем, напів-Месією. Так само, як і в складній ситуації, що склалася одразу після вторгнення в Ірак, він одноосібно став жертвою, такою собі «розмінною картою у великій грі перів». Як свого часу Джордж і Тетчер, він відкрив для себе те, що британський політикум не сприймає наполеонівський стиль.

Некомпетентність Блера - яку добре було видно в контексті військової кампанії в Іраку – можливо, і не була б настільки очевидною, якби не три характерні симптоми гіпертрофованого самолюбства. А саме - надмірна самовпевненість, нетерплячість та нехтування деталями. Адже не інакше, як самозакоханим слід вважати надмірно самовпевненого керівника, що воліє одноосібно приймати рішення, не прислухається та зневажливо ставиться до мудрих порад, і особливо до порад тих людей, чиє бачення не співпадає з його точкою зору. Таке поєднання самовпевненості з енергійністю, що виражається в нетерплячості й готовності вдаватися до певних дій, виходячи зі свого «широкого бачення», а не детального аналізу наявних даних, неминуче призводить до помилок. Нездатність правильно оцінити ситуацію через самозакоханість і некомпетентність - саме так можна описати діяльність Блера в тому, що стосується зовнішньою політики після подій 11-го вересня 2002-го".

Нарцисизм політиків-акторів робить роль героя не інакше, як неспростовною. В цьому відношенні важливою рисою особистості Блера було його бачення самого себе, як завжди позитивного хлопця. Це було так яскраво виражено в постаті Блера, що його можна вважати таким собі сучасним антиномійцем. Нагадаю, що антиномійцями в 16-му столітті називали єретиків, котрі вірили в те, що «дії непорочної людини є завжди непорочними», що на практиці означало: що б вони не робили – було бездоганним за визначенням. Але те, чого бракує людині, впевненій в тому, що вона завжди діє правильно, - це стримуючий фактор, а саме – побоювання того, що з нею можуть вчинити так само. Зокрема, такі люди вірять в те, що вони не вміють брехати, а тому замовчування правди в їхньому випадку може легко стати звичкою. В 2003-му Блер пишномовно вихвалявся тим, мовляв, дякувати особисто йому було повалено чотирьох диктаторів: у Косово, Сьєрра-Леоне, Афганістані та в Іраку.

Власне, як у випадку Буша, так і Блера, це й стало характерною рисою - те, що обоє не надавали значення деталям і не розмінювалися на таку дрібницю, як факти. Блер вмів компенсувати те, чого йому бракувало на його посаді, своїми здібностями до виголошення промов й маніпулювання патетичною лексикою. Після вторгнення в Афганістан, так само, як і в період підготовки та після вторгнення в Ірак, аж до вересня 2006-го Блер намагався справджувати політичну значущість тим, що підтримував «християнські» переконання і забобони Джорджа Буша - явище, яке в середовищі психіатрів ще називають «психозом на двох» [folie б deux].

Блер ніяк не міг зрозуміти, чому народ не підтримує політики щодо Іраку. Його самолюбство ще дало про себе знати після виборів 2005-го, але це вже було далеко не те, що в період з 2001-го по 2003-й. Одержимість ідеєю незамінності своєї особи не давала йому прийняти рішення щодо обіцяної ним відставки, а тому у вересні 2006-го лейбористи змусили Блера дати слово й піти ще до їхнього запланованого з’їзду. Блер намагався справити враження, ніби він - і тільки він разом з його командою на Даунін-Стріт - може впровадити в життя започатковані його урядом програми в сфері освіти та охорони здоров’я. Що ж стосується кампаній в Іраку та Афганістані, то його постійне втручання лише дестабілізувало ситуацію і деморалізувало військових; ще одним наслідком такого втручання можна вважати зменшення реальної користі від витрачених на ті кампанії коштів. У Блера була одна всюди проникаюча слабкість – це його бажання контролювати усе одноосібно.

Запобігання виникненню синдрому гіпертрофованого самолюбства

Лідери, що не схильні до самолюбства, - це ті, котрі під час перебування при владі намагаються залишатися скромними, підтримують той стиль життя, який вони вели до моменту вступу на керівну посаду, та ухиляються від спокус, пов’язаних із владою. Вони намагаються дослухатися до інших, навіть якщо в процесі консультацій уже не можуть змінити свою думку. І що найголовніше – вони поважають закон, а тому й діють в рамках уже існуючої інституційної системи стримувань і противаг, і - будь вони на посаді керівника уряду чи в статусі парламентаря – такі лідери не намагаються знайти в існуючій системі якісь шпарини чи якось її обійти. В доповнення до інституційних факторів стримування, такі лідери вміють враховувати й прислухатися до думки близьких людей, котрі не бояться їх критикувати, таких як дружина/чоловік, колеги, друзі; здатність сприймати критику близьких людей певною мірою допомагає запобігти виникненню синдрому самолюбства. Те ж саме можна сказати й про такі внутрішні фактори протидії самолюбству, як гумор, цинізм, самокритика і скромність.

Патогенез

Синдром гіпертрофованого самолюбства наразі не є категорією діагностування якихось психічних розладів, із тих, що визнані психіатрами; тим не менше, очевидно існують підстави вважати його таким, що обумовлений рядом генетично спадкових і взаємопов’язаних особистісних рис. З точки зору психіатрів, будь-який можливий «новий» синдром має бути наслідком взаємодії на рівні «гени – середовище/виховання». Розвиток організму на ранніх стадіях та виховання є основою особистості, яка згодом може проявитися, або – ні, і залежить це від отриманого виховання та наявних можливостей.

Середньостатистичній людині буде достатньо і «адреналіно-допамінового» обґрунтування того, як може виникнути синдром самолюбства. Так, звичайно, допаміновий цикл нейробіологи розглядають, як головний із тих, що пов'язані з мотивованою поведінкою та винагородою, бо він відіграє роль внутрішнього рушія людини в тому, що стосується новаторства та активізації. Але результати експериментів на щурах показують, що допаміновий цикл – дуже складне явище, а тому слід утримуватися від однозначних тверджень при його інтерпретуванні. Нейробіологи наразі активно вивчають й інші цикли головного мозку, що регулюються такими нейромедіаторами, як глютамінова кислота та гама-аміномасляна кислота (GABA) (ці дві кислоти обоє відіграють важливу роль в модулюванні інтенсивності допамінової реакції на певні субстанції [наркотики] та інші стимули).

Я дуже сподіваюсь на те, що нейробіологи системно підійдуть до вивчення синдрому гіпертрофованого самолюбства, тобто розглядатимуть його в контексті систем, та встановлять те, чи може тривалий стрес лідера - пов'язаний з норадренергічною/допаміновою системою та чинниками, що привертають до самолюбства, - впливати на цю систему так само, як і у випадку експериментів з «переналаштуванням» досвіду бігуна на великі дистанції після тривалого забігу. Переналаштування системи допаміну може бути тією гіпотезою, що проллє світло на природу синдрому гіпертрофованого самолюбства.

Я вірю, що нейробіологам з часом вдасться пояснити те, чому одні лідери піддаються  самолюбству, а інші - ні. Звичайно, ліків від цієї «хвороби», можливо, і не існує, тим не менше, зараз, як ніколи, стає все очевиднішим, що даний синдром – в тому, що стосується якості влади та належного функціонування урядів країн в усьому світі - може являти собою ще більшу загрозу, ніж наразі визнані психічні захворювання.

Переклав Руслан Гетьман

оригінал findarticles.com

фото звідси