Як організувати небанальну фотовиставку. Ексклюзивне інтерв’ю Станіслава Стрільця

У галереї мистецтв Лавра з 3 по 22 вересня проходить виставка Станіслава Стрільця „Божественна Індія”. Це перша присвячена Індії культурна подія такого масштабу за багато років. Тема - не просто Індія, а дещо табуйовані в нашому мистецтві Індійська духовність та індійська релігія. 

В експозиції 60 фоторобіт. Разом вони створюють відчуття присутності в сонячній Індії серед дивовижних людей з проникливими очима, сповненими нетутешньої мудрості віків. Виставка створювалася на основі подорожей автора Індією, подорожей, метою яких було вивчення саме релігійного досвіду, духовності надзвичайно обдарованого у цій сфері індійського народу. 

На відкритті було весело – індійські танці школи храмового танцю „Шовковий Шлях”, кіртан київських крішнаїтів і традиційні індійські солодощі від них же. З усіх присутніх на відкритті я не бачив нікого байдужого. Виставка викликала дві протилежні реакції: або несприйняття і гнівну критику типу „країна бомжів”, або, навпаки, захоплення і радість. 

Попри „нерозкрученість” автора серед київських глядачів, охочих побачити Божественну Індію, зібралося багато. 

Для українського мистецтва фотографії Стрільця є ще чимось зовсім новим. Похмурі тони й мазня останніх років давно набридли, однак альтернатива трапляється рідко – галерейники незвичні до світлого й позитивного, бо вважають, що справжнє контркультурне мистецтво – обов’язково похмурість і треш. 

Нижче - інтерв’ю зі Станіславом про те, як організвуати виставку і з якою протидією довелося зіткнутися. 

На прикладі індійців я хотів показати, як можна жити щасливо, гармонійно та радісно, не пов'язуючи це щастя з якимись матеріальними здобутками. Для того, щоб бути щасливим, зовсім не обов’язково красти, гризти один одному горлянку, витрачати дорогоцінне життя на накопичення багатств та іншого непотребу. «Тут і зараз» - це стиль життя Індії. Як же нам не вистачає людяності, осмисленості та любові! Саме на цьому я й хотів акцентувати свою увагу – людоньки, подивіться на цих відкритих, щасливих, здорових та красивих людей!  

- Які ти зустрів прешкоди культурного і стереотипного характеру під час організації виставки?

Перешкоди були чималі...Точніше, це навіть не перешкоди, а звичайнісінькі сучасні тупість та жлобство. Перш за все, у пересічного українця Свята Земля несправедливо асоціюється з безпросвітною біднотою, суцільним брудом та болячками. Пригадую, коли я тільки-но повернувся з Індіїї, мене часто питали  – «Ну, як тобі там жилося, серед тих брудних дикунів?» Мене це запитання дуже ображало, адже на той час я вже був переконаний, що такої кількості «справжніх» дикунів, як в Україні - нема ніде у світі. Коротше кажучи, переважна більшість наших співвітчизників й гадки не має, що Індія – духовне серце нашої планети, що це країна з колосальними, багатовіковими духовними та культурними надбаннями, аналогів яким немає ніде. 

- Скільки тривала підготовка до виставки?

Підготовка тривала всього два тижні. Навіть сам  дивуюсь, як мені вдалося вкластися  у настільки короткий термін, але на все воля Божа...  

- Як взагалі відбувався збір коштів на виставку? Хто сьогодні може оплатити великоформатний друк зі спонукань меценатства чи бажання реклами?

Провівши на  самому початку попередні підрахунки, ми склали офіційного листа  до потенційних спонсорів та почали оббивати пороги банків, великих компаній, супермаркетів  і т.д. Одним словом, зверталися  до всіх, хто може допомогти  фінансово. Адже власним коштом ми ніколи не змогли б влаштувати виставку такого масштабу – один друк фотографій вимагав би, за попередніми підрахунками, в 6-7 тис.грн.

Я з жахом пригадую те, що чув від менеджерів «среднего звена» - типових представників дебільної офіснопланктонної системи українського розливу. Частіше за все я чув, що Індія нікому в нас не потрібна і ніхто нею не цікавиться. Звідси - немає жодної причини бодай якось профінансувати виставку. Одного разу я почув, що «Индия – это там, где одни бомжи валяются на улицах, да?» (таке у мене запитав топ-менеджер відомої на всю країну компанії). Іншого разу одна зі знайомих (менеджер філіалу міжнародної корпорації) пообіцяла лобіювати проект на засіданні верхівки компанії; як пізніше виявилося, один з директорів – аж надто свідомий адепт УПЦ Московського патріархату -  розлютився та, підскочивши з-за столу зі словами «Это язычество – и под стенами Лавры????» розігнав усіх по кабінетах. На цьому засідання було закінчене.

В процесі пошуку «добрих людей-спонсорів» було ще дуже багато всіляких дрібних неприємностей та розчарувань; особисто я став ще більш песимістичним щодо майбутнього України і української культури. Просто на власні очі побачив, хто керує суспільством на різних рівнях. Жадібність, черствість, тупість, егоїзм, відсутність розуму та типово українська байдужість – найхарактерніші риси чиновників та тих, хто тримає бабло, і для кого ті гроші, які ми просили – копійки. Наостанок хочу сказати, що жодна з 28-и компаній та  приватних установ, до яких ми звертались по допомогу, не дала ні копійки на проект. Іноді можна було реготати над причинами відмов. Буквально за 5 днів до відкриття ми таки знайшли компанію, яка згодилась безкоштовно надрукувати фотографії, всі інші необхідні кошти зібрали по друзях. Ганьба вам навіки, бізнесмени, банкіри та топ-менеджери!!!  

- Багатьох глядачів вразив шиваїт, на картинці в релізі, - таке враження, що він знав, що потрапить  на виставку в центрі Києва. Чи не послали тебе насправді хитрі  індійські йогіни  з провокативним завданням прозелітизму та підриву української алко-православної культури?

Навряд чи цей Шива-баба здогадувався, що на нього будуть звертати стільки уваги за тисячі кілометрів від його батьківщини, чи про те, що він буде на афіші до фотовиставки! Але вони дуже люблять фотографуватися – впевнений, що роблять це свідомо, розуміючи, що на них будуть дивится зовсім незнайомі їм люди з далеких країн. Тому вони жестами та усім своїм виглядом шлють нам благословення. 

-  Як ти сам вважаєш, чи вдалося тобі донести до українського гладача те, що хотів?

Під кінець подорожі моїм основним бажанням, що йшло з самих глибин серця, було показати нашим глядачам цей прекрасний світ – Індію – який сповнений знання, вічності та блаженства. І якщо вдалося – попри величезні перешкоди – довести наш задум до кінця, то я вважаю, що це великий успіх. На мою електронну пошту досі (відкриття виставки відбулося 6 днів тому) надходять листи з подяками від незнайомих людей. Я дуже щасливий з цього! Значить, все вдалося...Якщо нам вдалося передати цю духовну вібрацію принаймні одному українцеві – то все, це успіх на 100%.  

Схоже, що вібрацію вдалося передати. Свідчення тому – і увага до події київських ЗМІ, і кількість щоденних відвідувачів виставки.

Притягує не лише майстерність самого автора як фотографа: кількість святих і просвітлених людей на квадратний кілометр, та й просто кліькість щирих релігійних практиків в Індії – найвища у світі. Життя індусів просякнуте релігією, і саме тому вони такі цілісні й щасливі, хоча й живуть у поганих, з нашої точки зору, матеріальних умовах. Можливо, саме це і притягує до образів індійської цивілізації багатьох українців. 

P.S. Тим, хто уважно роздивився всю експозицію, потім сняться яскраві й кольорові сни…