Уроки незвареної ширки

Коли Боря Колєсніков заявив, що шанси на створення ширки — 50 на 50, я відразу згадала прекрасний анекдот про бландінку, яку запитали про те, якою є для неї ймовірність зустріти на Дерибасівській динозавра. Бландінка також відповіла, що — 50 на 50, а на здивоване запитання "як же ж так" — сказала|: «Ну, а як же ж? Може, зустріну, а може, не зустріну!»

Ширки вийти не могло апріорі - це об'єктивна реальність. Але зовсім не тому, що бєлочка та зайчік - обидва хлопчики. Бо насправді і хлопчики з хлопчиками, і дівчатка з дівчатками пречудово кохаються, а діточок при бажанні мають десь на стороні.

Головна, а насправді єдина проблема нашого політикуму - це відсутність правил гри, загальнообов'язкових для всіх, та належних механізмів покарання за порушення цих правил. Ба — навіть не відсутність правил гри, а відсутність самих передумов для того, аби ці правила мали шанс з'явитись.

Людська природа є такою, що тільки справжні святі здатні дотриматись слова, даного самому собі, та утриматись від порушення формальних правил з найблагішими цілями. Наші політикани не дотягують в моральному відношенні навіть до найпослідущого шахрая з пересічного СІЗО. А тому особисто мені важко уявити, на що саме сподівалися "високіє договарівающієся сторони", коли засували свої безмозкі бошки в зашморг затівали переговорний процес стосовно ширки, адже сам лише факт спроб її «зварити» безнадійно їх обох дискредитував.

Для того, аби вести ефективні переговори, треба мати хоч якийсь алгоритм для цього. Наприклад, сторони висловлюються по черзі, підписуються під пунктами, які є взаємоприйнятними, а потім обговорюють пункти, які викликають суперечки. Крім того, сторони повинні чітко розуміти, чого саме вони прагнуть, та в який момент вони припинять переговори, якщо стане очевидним, що згоди досягти не вдасться. Слід також мати реальні гарантії того, що у випадку "прольоту" жодна зі сторін не зазнає шкоди.

Наявність такого алгоритму є невід'ємною частиною правил гри, а значить, його також апріорі не могло бути у солодкої парочки цинічних кидал переговорників з ПР та БЮТ.

Яник та тЮлька вели перемовини таємно; за невідомою процедурою; ніхто не знає, чи протоколювали вони проміжні "точки узгодження" (ходять чутки, що таки документували, і тому на тЮльку ще очікують чарівні "зливи" вишуканої компри); момент зриву переговорів вони спробували перетворити в самопіар зі взаємними звинуваченнями; що ж стосується гарантій неспричинення шкоди внаслідок безрезультатного завершення переговорів, то закладатись на це було б просто смішно, з такими-то персонажами!

Вести переговори відкрито можуть лише ті політики, чиї наміри є шляхетними, а заплановані дії — прозорими та спрямованими на користь всього суспільства. Тому політична сила, яка хоче своїй країні та її народу добра, не тільки не схильна будь-що приховувати, а навпаки — готова пояснювати суспільству кожен свій крок у найменших дорібницях, аби здобути максимальну прихильність виборців. Якщо ж політикани щось там мутять втихаря, час від часу організовуючи викиди на кшталт тексту «супер-конституції» (до речі, мушу зазначити, як спеціаліст з конституційного права — цей шЬІдевр писали ті самі люди, що і «політреформу» - я впізнала цей неповторний «почерк») - значить, вони прагнуть чого завгодно, тільки не суспільно-корисних дій.

Що ж могли заявити співгромадянам Яник та тЮлька? «Ми дерибанимо суспільний ресурс цієї країнки, її землі, підприємства та бюджетні кошти вже багато років. Партія Регіонів робить це, в основному, шляхом нещадної експлуатації роботяг на раніше злочинно прихватизованих підприємствах, а БЮТ — в основному, шляхом земельних, будівельних та інших спекуляцій. Але наразі нас всіх канкрєтно шарахнуло світовою кризою; своє вкрадене та виведене з України бабло ми бездарно просрали в різноманітних Фенні Меях, Леманн Бразерсах та тому подібних іноземних шарашках; наші підприємства на межі закриття, бо такою є світова кон'юнктура, а про земельні та інші спекуляції годі і казати. Бюджет України порожній, бо підприємці масово тікають в тінь, аби хоч якось вижити, а значить, не платять податки, - і тому навіть з бюджету нам перепадає вкрасти все менше і менше. Нас тупо душить жаба тринькати бабло ще й на ці кляті вибори, які, по великому рахунку, будуть безрезультатними, бо при владі знову опинимося лише ми, кохані, оскільки завбачливо, ще казна коли — зліквідували навіть саму можливість приходу до влади хоч якихось нових сил шляхом впровадження пропорційної виборчої системи з закритими списками.» Ну і так далі, ага.

Отже, сказати народу вищезазначену щиру правду дві наші зворушливі тваринки - бєлочка та зайчик — просто не могли. Щоправда, народ і так про все здогадався — теж мені, біном Ньютона. А нема прозорості — нема і механізму покарання за невиконання домовленостей, а якщо кидати можна безкарно — то чом би і не кинути?

Те, що буде саме так, і ніяк інакше - насправді було очевидим для будь-якого неупередженого спостерігача з наявним моском в голові. Бо ж зрозуміло, що навіть найкращі гравці в футбол/хокей/тряпічні кеглі, позбавлені правил та без судді - перетворять матч в божевільню, покалічать одне одного та розійдуться смертельними ворогами.

Отже, головна інтрига всіх цих судорожних тєлодвіжєній в плані ширки полягала лише в тому, хто, кого і під яким приводом перший кине. Яник встиг першим - чєсть йому і хвала, бо ж це були не переговори, а гра "хто кине перший", а тЮлька хай ридає - vae victus, горе переможеним! Мантра про те, що всі навколо штопані кондоми, і лише вона - повітряна кулька, цього разу не зіграла. І зіграти не могла, бо, як співається в пісні - "Если ты пьешь с ворами - опасайся за свой кошелек; если ты ходишь по грязной дороге - ты не сможешь не выпачкать ног".

Залишаю за дужками питання про те, чи розуміли всю безнадійність «ширковарочної» справи обидві сторони. Кожен може думати з цього приводу все, що йому заманеться. Я вже зазначила, що навіть не уявляю, чим і про що вони думали, коли у все це лізли.Особливо це стосується Яника, рейтинг якого і без ширки прекрасно почувається, і нічого йому не станеться навіть в тому випадку, якщо спонсори не дадуть йому на виборчу кампанію ані шеляга бабла. А для тЮльки, вочевидь, це був останній шанс перед падінням в маргінес, і тому вона відчайдушно поперла ва-банк. Коротше, це були їхні інтимні справи — ми ж це «проїхали», та й годі.

Але все вищеописане — це лише формальний бік справи. Сутність полягає в тому, що правила гри не матеріалізуються нізвідки; їх виникнення, еволюція та доведення до підкірки кожного члена суспільства — це довгий та складний процес. Можливо, я здамся нудною, але змушена повторювати очевидну істину знову і знову: моральний, інтелектуальний та інші рівні наших політиканів — це ПОХІДНА від відсутності в країні системи відкритого володіння майном, тобто моїх улюблених відкритих реєстрів та кадастрів.

Так не буває, аби абсолютна більшість населення країни могла займатись безкарним кидаловом ближніх своїх, а політики цієї країни були при цьому взірцем шляхетності та моральності. Судіть самі - рентабельність судових позовів в Україні коливається від еквівалента 2000 доларів в великих містах до 600-700 — в провінції. Мається на увазі, що за менші суми немає жодного сенсу судитись, та й вигравши справу на зазначену суму та вище, немає ніякої впевненості, що з наявною виконавчою службою таки вдасться отримати борг в реальності.

Ось невеличкий приклад. Цей текст я пишу в місті Керчі; перед виїздом я придбала за 90 гривень пакет на 1 гігабайт трафіку від life :). Цей текст я пишу в місті Керчі; перед виїздом я придбала за 90 гривень пакет на 1 гігабайт трафіку від life :). При цьому я сто разів перепитала співробітників цієї шарашки, чи дійсно у них є інтернет в Героївці — передмісті Керчі, що на самому кордоні з Росією, яку в хорошу погоду видно через пролив. Як неважко здогадатись, ніякого інетернету у life :) в Героївці немає, і навіть в самій Керчі не завжди є телефонний зв'язок, хоча ці брехливі клоуни і били себе п'ятками в груди та клялися, що він там є. Зрозуміло, що у мене немає ніяких шансів повернути свої 90 гривень, а також отримати компенсацію за те, що, замість того, аби ліниво сваритись в каментах, лежачи на пляжі та спостерігаючи за дітьми, які бавляться в морі, я змушена кидати своїх малих самих в пансіонаті та їхати за 15 км в інтернет-клуб. І там - спілкуватись з клієнтами по скайпу і займатись іншими справами під дикі воплі юних гопнєгів, які ріжуться в Контр-страйк. Все, що я можу — це послати віртуальний промінь геморою брехливим паскудам — співробітникам life :), та порадити всім, хто читатиме цей текст — обходити їхню голиму кантору десятою дорогою. Безумовно, кожен українець може пригадати безліч подібних історій зі своєю участю як жертви, так і кидали. І це — прямий наслідок відсутності відкритих реєстрів, а отже, і відповідальності. Абсолютна більшість угод в країні укладається на суми, менші за поріг рентабельності — ще є питання?

Якщо правил гри немає знизу — звідки б їм взятись зверху? Зрозуміло, що створювати правила гри знизу — це довгий шлях, а жити добре та мати добросовісних, відповідальних політиків при владі хочеться вже зараз. Я розумію, важко змиритись з тим, що це — неможливо. Безглуздо сподіватись хоча б фінішувати (годі казати — виграти) в змаганнях з тріатлону тоді, коли лише деякий час тому кинув пити, палити, жерти як не в себе та почав зранку бігати кілька кіл навколо будинку. Але наші люди чомусь довгий час жили подібною ілюзією: «ми відстояли кілька тижнів на Майдані — тож подавайте нам негайно чесну владу, бандитам — тюрми, тощо».

Нє-нє-нє, шановні — спершу формалізація власності, починаючи з будинку, мікрорайону, села та міста, а вже потім — всі принади демократичного суспільства, яке і є саме по собі — суспільством, що відкрито та прозоро розподіляє суспільний ресурс.

Дякуємо, Яник, дякуємо, тЮлько. Вистава вийшла прикольною, і поп-корну глядачам не бракувало. Шкода тільки, що через вашу тупорилість не бачити Україні найближчим часом відкритих реєстрів та кадастрів як національної ідеї, а без цього — борсатись нам в каламутних водах корупції, від побутової до політичної, ще довго-довго-довго.

Успіхів вам на виборах, зайчєгу та бєлочко. Затрахали Загризли б ви вже одне одного нафіг, чи що...

Тетяна Монтян