«Гоголівка» - треш та екзистенція

Субота. Я підриваюся о 6 ранку, збираю похапцем манатки та гітару, закидаю у машину і їду. Їду на «Гоголівку». 

Дорогою мою «Славту» окуповують дві Оксани – Яблонська та Шафаревич,  а також Наталка Клименко та Владислав Біляченко. У машині тісно, але тепло і весело. Картина маслом називається «Гутірка поетів «Севама» їде до Ніжина».

Тут потрібно сказати кілька слів про те, що ж таке «Гоголівка». Минулого року двоє маленьких дівчаток, студенток Ніжинського педуніверситету, Оля Роляк та Таня-Марія Литвинюк ціною неймовірних зусиль та морально-вольового напруження організували та провели на базі alma mater перший поетично-мистецький фестиваль, названий ними на честь свого до певної міри колеги Гоголя (він теж вчився у Ніжині). Цього року «Гоголівка» проходить вже вдруге, але від того легше його організовувати не стало – як потім виявилося, гостей та учасників фестивалю побільшало на порядок.

…У Ніжині нам потрібно їхати до педуніверситету. Проблема в тому, що гостинні ніжинці, у яких ми питаємо шлях,  усі як один вказують у різні боки. Врешті, вже вдруге проїхавши повз «точку збору», я зупиняюсь, щоб відповісти на дзвінок. Дзвонить брат, каже, я вас бачу, вертайтесь назад. Отже, знайшлися)) 

День перший 

Під університетом вже зібралася чимала тусня митців – Короташ, Горобчук, Гадзінський, Мамчур, Вано Крюгер… Сергій «Сліва» Пантюк тиняється околицями в оточенні шанувальниць. Хтось вже почав пити пиво. «Ви що, мене з універу виженуть!», - організатор фесту Оля Роляк ховає залишені пляшки за двері, щоб у око не кидалися, і сміється. 

У коридорі біля актової зали – реєстрація. Кожен зареєстрований мусить з’їсти класику місцевої кухні – солоний огірок «ніжинський». На стінах – виставка стилізованих портретів Гоголя, мальованих переважно тушшю на звичайному квадратику паперу. 

Актова зала переповнена. Сцена прикрашена велетенським полотном паперу, оздобленим малюнками та написами на кшталт «Гоголь… ніколи не косив, тільки від армії», «Ленін – гриб, Гоголь – цибулина».

Коротке вступне слово декана філологічного факультету – і, як казав Гагарін, поїхали! Поети та поетки змінюють одне одного на сцені, зала аплодує та потайки п’є зігріваючі напої – в університеті опалювальний сезон, очевидно, давно закінчився. 

«Севама» витупає найконцептуальніше – виступ відкриває мій брат Сашко Бик, а закриваю я. Що може бути символічніше у рік Бика?)) 



 

Під кінець концерту на сцені з’являється представник місцевого трешу і хард-кору: хлопчик із двома кісками та зав’язаною на вузлик футболочкою на оголеному пузі. Він читає манірні та трохи істеричні вірші з ліричним героєм жіночої статі. Публіка б’ється в істериці. 

Ближче до вечора у читальному залі університетської бібліотеки – круглий стіл на якусь пафосну і провокативну тему. Більшість поетів його ігнорять, і з огляду на відсутність інших подій просто блукають лабіринтами університету (стежками Гоголя, ога), травлять анекдоти та чекають наступного пункту програми – перегляду відеопоезії. Дехто пішов пити пиво – неподалік знайшовся гастроном та занедбаного вигляду «наливайка». 

Відеопоезія – порівняно новий жанр мистецтва, таке собі поєднання вербального та візуального. Об’єднання «8 поеток» хоч і прибуло на фест у неповному складі, проте смалить напалмом. Інші в міру сил намагаються не відставати. 



Після того, згідно з програмою, вечірка у студентському кафе «Юність» і «перформенс». Шляхом надлюдських зусиль та ціною зірваних голосів організаторам вдається внести певний лад у міграції поетичної тусовки і спрямувати її у потрібному напрямку. 

«Перформенс» вдався на славу. Мікрофоном одразу ж заволоділа якась лисувато-нарвана компанія на чолі з таким собі Євгеном Германом, яка почала читати щось таке, що віршами назвати можна лише виключно категоріально. Вочевидь, їм здавалося, що це круто і концептуально. Глядачі одразу ж розділилися на дві категорії: ті, яким не подобається, коли їх обзивають довбо..бами і обкладають х..ми, і ті, кого це розважає. Перші почали залишати залу, і я не витримав)) Дістав авторучку і швиденько на форзаці подарованої збірочки віршів Мамчура накидав чотири рядки. 

Пішов, попросив мікрофона – на одну хвилину. Тут нас усіх матюками крили, кажу. То я хотів би з цього приводу присвятити виступаючим отаке: 

Вже потім, коли ми вийшли на вулицю, на ганок кафе вибіг Герман. «Я думал, ви нармальниє, умниє люді, а ви… зачєм ви тогда вапщє ходітє на «Публікатор»? «Публікатор», як мені хтось потім пояснив, - це їхній сайт. Хоча з чого Герман взяв, що я туди заходжу – сказати важко. 

Врешті, ми всі пішли до готелю, дорогою затарившись усім, чим потрібно. Окупувавши одну з кімнат, два десятки учасників фесту продовжили читати вірші та лабати на гітарі вже більш тісним колом і зі склянками у руках. Свято затягнулося до третьої години ночі. 

Другий день мав розпочатися з екскурсії містом, однак на 10 годину на місце збору прибуло рівно двоє поетів – ми з братом. Щоправда, пізніше компанія трохи виросла. Кружляючи містом, ми наштовхнулися на сивуватого чоловіка у джинсах, який привітався та трохи з нами побалакав. Виявилося, що то був ректор Ніжинського педуніверситету)). 

Потім були вуличні читання та «зустріч поколінь» в одній із книгарень міста. Вихідці з Ніжинської літературної студії Анатолій Дністровий та Олена Степаненко ділилися спогадами та читали вірші. 

Тут до зали зайшов нардеп Олесь Доній у компанії поетки Світлани Поваляєвої. Але коли організатори вже хотіли дати слово Донієві, виявилося, що той безслідно зник. Прагнення прекрасного поступилося бажанню попоїсти – Доній пішов обідати. 

Повернувся він лише на слем-турнір, який відбувався просто неба у парку біля університету. Щоправда, турнір – це умовна назва, оскільки журі не було, а значить і переможців. А шкода. 


 

Син Поваляєвої читав з лави свої вірші, густо замішані на цитатах з Подерв’янського. Потім читала сама Поваляєва. «Це тобі син тексти пише?» - гукнув хтось. Всі засміялися. 

Але найфеєричнішим був фінал цього дійства. Участь у слемі прийшли взяти ті самі хлопці та дівчата, що влаштовували «перформенс» у кафе. Вони знову почали гнути матюки, стоячи на лаві, а один з них, заявивши, що «всє стіхі – х..ня», зняв штани і повернувся до глядачів дупою, у яку йому одразу ж було зроблено укол. Під натиском такого кристалічно чистого мистецтва решта поетів відмовилася брати участь у слемі…