Рекрутство по-африканськи

Коли в новинах про Африку зустрічаєш слова «бойовики» чи «повстанці», то уявляєш лютих та безжалісних головорізів - особливо, після таких-ось повідомлень. Або просто готових убивати в ім’я якоїсь ідеї вояків. Але якось і на думку не спадає, що лютими й безжалісними вони можуть бути не з власної волі. І йдеться навіть не про «духовне напучування», як у випадку воїнів джихаду. Ні, все набагато простіше. І, власне, через таку «простоту» набагато жахливіше.

Перша історія – це історія двох братів, Луїса й Амарала. 

Ангола. Війна в цій країні не припинялася з шістдесятих років. Спочатку за незалежність від Португалії, потім - громадянська. В ході якої Уніта (Національне Об’єднання за Повну Незалежність Анголи) і Народний Рух за Визволення Анголи вирішували, до якої сфери впливу вони б хотіли належати – США чи СРСР. Між самим партіями (військовими угрупуваннями) ідеологічної різниці, звісно, не було. Судячи хоча б з того, що раніше про-совєтські «рухівці» після розпаду Союзу подружилися з американцями. Простим же аборигенам й без того давно було зрозуміло, що все, чого потрібно обом партіям – це влада, солдати й провіант.  

Свої потреби в людях і харчах угрупування задовольняли шляхом насильства над мирним населенням. Наразі вже можна сказати, що це – стандартна для Африки багаторічна практика. Звісно, угрупування поповнювалося й за рахунок добровольців, бо ж автомат і їдло – що ще треба справжньому чоловікові? Але «рекрути» віком від 11-ти до 15-ти років, що їх відловлювали, били та силоміць тягнули у військові табори – це було й лишається африканськими реаліями. 

У випадку Луїса й Амарала обох силоміць викрали вояки різних угрупувань. Причому, до одного й того самого села могли прийти спочатку Уніта, а через деякий час – «рухівці». Старший Амарал потрапив до перших, а Луїс свого часу – до других. Як говорить Луїс, їх вчили ненавидіти й безжалісно вбивати. Думок про втечу не виникало зі зрозумілих міркувань – «свої» якщо спіймають, то замордують в науку іншим таким рекрутам, а якщо потрапиш до рук Уніта, то варіанти теж кислі. Нічого не лишалося, окрім як залишитись та навчатися… 

Очевидно, Луїс був здібним вояком, бо через чотири роки – а на той час йому було 18 – під його командою було 150 чоловік і 10 танків. За примхою долі його підрозділ був розгромлений, а танк, в якому знаходився Луїс, був підбитий його рідним братом. Тільки про це Луїс дізнався згодом, через цілих 10 років, після того, як скористався нагодою демобілізуватися, й після того, як повернувся додому його брат. Між іншим, повернувся калікою й перебуває на утриманні у Луїса, рідного брата, якого він мало не вбив.  

Вони вижили. Вижили не тільки фізично, а й духовно. Абсурд у тому, що люди, навіть знаючи всю правду про «рекрутство», сприймають ветеранів, як убивць. Та й самі ветерани такими себе вважають. Тим не менше, у випадку Луїса було проведено ритуал… Я б назвав його ритуалом колективної розради. Для цього зібралося все село. Стоячи навколо Луїса, односельці разом вигукнули – його примусили вбивати людей, але ми хочемо, що він одужав від зла, і щоб знову був серед нас. Це справило цілющий ефект на Луїса, але таке порозуміння з односельцями й колективне лікування світить не всім, хто пройшов через пекло… Особливо жінкам. 

Так, практика насильного рекрутства стосується і жінок. Історія Люсі з Уганди – це те, що випало на долю тисяч її співвітчизниць. Під час громадянської війни повстанці із так званої Божої Армії Протистояння (Lord’s Resistance Army), очевидно, практикували те саме, що й повстанці в Анголі. Але доля викрадених малолітніх дівчат при цьому була ще гіршою. Їх викрадали й «нагороджували» ними бійців.  

Люсі дісталася одному капітанові. На той час їй було 11 років. Коли виродок вперше спробував «зробити її своєю дружиною», як це у них називалося, дівчина почала чинити опір. У відповідь на це капітан наказав принести полоненого хлопця. Того принесли й поклали поруч з Люсі. Потім «для наочності» того, що може трапитися з нею у випадку відмови від «шлюбу», хлопцеві відрубали голову… 

Свою дитину вона народила, сама будучи дитиною і навіть не пізнавши, що таке місячні. Знущання, побої, примус до мародерства, до участі в бойових діях... Увесь біль, що їй і таким, як вона, довелося пережити - навряд чи зрозуміти нам, що не знали того лиха. Але для неї, мабуть, ще гірше те, що на відміну від чоловіків жінкам, котрі побували в лавах «Божої Армії», неможливо реабілітуватися в очах своїх односельців. З яких саме причин - зайве говорити.  

P.S.: Зараз в Міжнародному Карному Суді вирішують справу Томаса Лубанги. Серед звинувачень має бути і те, котре стосується насильства над дітьми, власне, примусового рекрутства. Але хто його судить? Мабуть, нащадки колишніх колонізаторів, які з часом стали білими й пухнастими, щоб судити чорних і злих, да.