Бійка монахів

Перевести статью на русский

Сижу в охвісі. Нікого не займаю. Над головою тілівізор показує “смішне і водночас з цим трагічне кіно. Це не Кустуріца і не Грінвей”. І навіть не засідання Верхоної Ради. Це жорсткий махач у Храмі Гроба Господнього – найважливішій православній святині на Землі.

Бійка відбулася під час приготувань до щорічного святкування вірменською церквою Обретіння Животворного Хреста в IV столітті н.е. Почали її ніби-то грецькі монахи. Принаймні, так кажуть вірмени. Греки ж свідчать, що, попри дозвіл на присутність на урочистостях їхніх представників, останніх до Храму не пустили.

Як би там не було, тілівізор показав небачені кадри. Храм зсередини досить великий, і вся центральна частина і простір біля входу зайнята місивом – священики й монахи як мінімум двох православних конфесій б’ють одне одного. Дістається й ізраїльським поліцейським, які прийшли їх розбороняти. Все вирує. Камера показує закривавлені обличчя.

Б’ють гарно, не жаліючи. Усім, що попало під руку. Б’ють з завзяттям і емоційністю, якої не чекаєш від монахів, що смиряють дух і плоть. Вмілий оператор вихопив момент, де один священик б’є іншого по голові хрестом. Бійка відбувається в тісноті, де шляху до відступу немає. Якби не знати, де й коли все відбувається, можна подумати, що перед нами актори-комсомольці з Союзу Безбожників пародіюють священослужителів десь наприкінці двадцятих років минулого століття. Тільки тоді не знімали ще кольорове кіно.

Нещодавно читав книгу американського філософа з українським корінням Якова Нідлмана. Назва книги – Lost Christianity. Як на мене, найвдаліше передав би смисл переклад на кшталт “втрачене християнство”. Там писалося про те, що від християнства як шляху до Бога (релігія – лат. religio, religare – зв’язувати з Богом) майже нічого не залишилося. Урочиста форма зі співами, красивими вдягачками й ритуалами залишилися, але суті вже немає. Форма мертва, і в освіченої прагматичної людини викликає лише глузливу посмішку своїм “вірую бо абсурдно”. Ніяких позитивних емоцій бійка в Храмі Гроба Господнього не викликає. Згідно традиції, Храм стоїть на тому місці, где Ісус Христос був розіп’ятий, похований та воскрес. Схоже, сучасні монахи далекі від його настанов – замість підставляти іншу щоку, самі несамовито намагаються вдарити посильніше.

Храм розділений між шістьма конфесіями дореформаційного християнства: греко-православної, католицької, вірменської, коптської, сирійської та ефіопської, кожній з яких виділено свої межі та час для молитов. З цих шести церков п’ять (крім католицької) відносяться до Православних.

Бійки між вірними, а точніше – монахами, відбуваються постійно. Причини конфліктів носять дійсно “вселенський” характер. Через постійні суперечки ключ від церкви Гроба Господнього навіть віддали арабу, щоб християни не сперечалися за право відкриття храму.

Одна з резонансних бійок в Храмі відбулася 30 липня 2002 року з наступної причини: площа в Храмі чітко розділена між конфесіями з точністю до плити. Монах Коптської Церкви сидів на даху храму на стільці, у відведеному йому місці. Було спекотно. Монах пересунувся зі своїм стільцем в тінь. Ефіопські “колеги” сприйняли це як порушення “територіальних” домовленостей - і почалася бійка, в якій застосовували каміння, залізні прути та стільці.

В школі на уроках літератури вчили, що вкінці твору чи розповіді має бути якийсь висновок чи мораль. Замість них перекажу історію, яку, в свою чергу, мені недавно розповів товариш. Було це в селі десь на Буковині чи Галичині. Громада УПЦ Московського Патріархату будувала церкву. Місцевий священик “вписав” до себе одного з робітників, які там працювали – людину наче набожну й чесну. Через деякий час священик виявив, що робітник краде в нього гроші, і вирішив поговорити з ним як духовний отець з чадом і наставити на шлях істинний. В процесі розмови працівник, злякавшись, що його викрито, зарубав священика сокирою.

Як виявилось, це – кінець історії. Початок мав місце за кілька років до цього в іншому селі, десь у тому ж районі. Там була вже збудована, але неосвячена церква. І були священики УПЦ МП і УПЦ КП, які претендували на її освячення. Тобто, спершу були одні, але потім конкуруюча організація прислала п’ятьох своїх, щоб не дозволити “ворогу” освятити культову споруду. І от одної ночі священики Київського Патріархату зважилися й тихцем підняли на церкві хреста і освятили її. А “МПшники” проспали це дійство. Зранку – глип, а церква вже з хрестом стоїть… Закинули браві служителі мотузку на хреста, потужились, зірвали його, протягли на мотузці через все село і втопили в місцевому болоті.

Так-от, батюшка, якого зарубав нестійкий до спокус робітник, був третім з цієї п’ятірки поборників УПЦ МП, що померли насильницькою смертю.

Славко Агеєв

Фото звідси

(8 голосів, середня оцінка: 5 з 5)

 Loading ...