Дарагой планктон! Бабло не приносить оргазмів!

Перевести статью на русский

Моя стаття, в якій я виклала в дещо провокативній формі не більше ніж власну суб'єктивну думку про причини кризи, викликала неймовірне збудження серед тих, кого я умовно назвала “офісним планктоном”. При цьому деякі примудрилися настільки глобально переплутати форму зі змістом, що почали звинувачувати мене одночасно:  в ніщєбродських заздрощах до гломурних успішних малалєток — та рахувати, куди ж це ми з чоловіком діваємо решту грошей, які залишаються у нас після більш ніж скромних, в порівнянні з нашими доходами, витрат;

підозрювати з зневазі до всіляких манагерів та обгрунтовувати, що юристи — самі дармоїди, від яких суспільству ніякої користі; чіплятись до дрібних деталей на кшталт порівняльної вартості зарплатні в півтори штуки баксів — та запропонованого рівня комфортності орендованого приміщення у вигляді кімнати на Троєщині ;)

Насправді ж я хотіла написати зовсім про інше, і  дуже рада, що абсолютна більшість читачів зрозуміла мене правильно. Якщо зовсім коротко, то сенс всього написаного — в тому, що, якщо людина є нещасною з тим, що у неї є, то вона нізащо не стане щасливою з тим, чого вона прагне. І “планктон” для мене — будь-хто, хто не розуміє цієї елементарної істини, чим би така людина не займалась, яку б посаду не обіймала і скільки б грошей не заробляла; людина, яка шукає щастя в баблі, а не в любові; для якої гроші — самоцінність, а не засіб для досягнення якихось вищих цілей.

Самі по собі ані гроші, ані їхня кількість не роблять людину ані щасливою, ані нещасною. Щастя чи нещастя — в голові, а не в гаманці. Але, на жаль, не всі в дитинстві спромоглися прочитати та пропустити крізь призму своєї свідомості  казочку про те, що посланці короля, який хотів здобути сорочку щасливої людини, з'ясували, що у щасливої людини ніякої сорочки взагалі не було!

Невже сучасний “планктон”, тобто люди, зациклені на споживанні та статусності, які писали мені в коментах, що я комусь там “заздрю” — всерйоз вірять, що ми, напівголодні, напівроздягнені студенти, що жили в холодних, тісних гуртожитках з ліжками-”сітками” — були менш щасливими в усіх аспектах життя, ніж сучасні “мажори”,  які можуть знімати шикарні хати з траходромами “Ленін_з_нами” та їздити на тачілках вартістю в десятки тисяч баксів?! То що вже тоді казати про молодь повоєнних років — покоління мого чоловіка?!

Сьогоднішнім малалєткам зараз важко собі уявити не те що голодні повоєнні часи, а навіть зовсім близьке минуле  - наприклад, Москву 1989-1992 років!.. Цукор (2 кг/міс.), горілка (2 пляшки/міс., "чєбурашкі-бєскозирки", ага) та цигарки (10 пачок/міс. - Бєломор, Пріма, Ява-Явська, Космос та т.п.) - по талонах! В магазинах не було практично нічого, крім чорного хліба та ікри "заморської"!

Особисто я не палила та не вживала цукор, але дуже любила випити, а тому міняла талончєгі на цукор та цигарки на талончєгі на горілку ;) Крім того, отримати два ящики горілки можна було на весілля, а отже, деякі підприємливі студенти “комерційно парувалися” та подавали заяви в усі 33 тодішні московські ЗАГСи по черзі, а отримавши горілку - “передумували” з'являтись на реєстрацію :)

На перших курсах ми жили з Жанночкою на прізвисько “Стюардеса” - вона була майже москвичкою (з передмістя, але не дуже далекого), але якимось хитрим чином вибила собі місце в гуртожитку. З'являлася вона доволі рідко, тобто була “напівмертвою душею”, а отже, жила я фактично сама. З Жанночкою ми непогано заробляли кількома способами:

1. операція “Кришталь” - полягала в зборі пляшок по всіх блоках з 22 по 1 поверх нашого гуртожитку “ДСВ” на проспекті Вернадського з ніжною назвою “Хрест”; пляшок зазвичай було так багато, що вистачало на тиждень пристойного життя вдвох ;
2. Операція “М'ясо” - полягала в походах на базар, де Жанночка-блондинка, прикидаючись бландінкою, заводила “випадкові” розмови з продавцями-кавказцями, в ході яких домовлялася з ними “про зустріч”, а я в момент обміну тєлєфончєгами тибрила з прилавку трішки якоїсь хавки;
3. Преферанс — це і так зрозуміло. Ми з Жанночкою вдвох могли обіграти кого завгодно; щоправда, це був надзвичайно важкий спосіб заробляння грошей, і я досі важко сприймаю думку про те, що деякі люди грають в преф просто для забави :)

Тоді комп'ютери були рідкістю, але у мене була портативна механічна друкарська машинка – помаранчевого кольору, югославська. На ній я ночами друкувала всілякі роботи іншим студентам – по 40 копійок за аркуш. Згодом ціни виросли до 1 рубля та навіть до 1 рубля 50 копійок за аркуш – але все одно це була важка праця, бо  ж це – не комп'ютер, за багато помилок могли і ціну знизити, і висунути вимогу передрукувати...

Також я їздила в стольний град Київ, де купувала горілку (або спирт — це було ще вигідніше) по 10 гривень + простирадла купонів,  які продавалися де завгодно по якомусь смішному курсу. Цією горілкою (чи спиртом) я набивала повне купе (десь 30 ящиків), везла на Київський вокзал, де приблизно половину продавала відразу — по 40 рублів, а решту — безпосередньо в гуртожитку вроздріб, ще дорожче — виходило десь по 50-55 рублів. Заробила я на цьому прекрасному бізнесі стільки бабла, що починаючи з 3 курсу здала свою кімнату в гуртожитку, а сама знімала житло в Москві — спершу кімнату з хазяйкою, а потім — в комуналці з подружкою, а ще згодом  — в комуналці вже без подружки.

Якщо хтось думає, що у мене було багато епігонів, які аж мріяли не то що з'їздити до Києва за горілкою самостійно, а хоча б допомогти мені — той сильно помиляється. Бо їздити за горілкою було нереально важко – значно важче, ніж тупо бухати “тюрю” в гуртожитку та скаржитись на життя. Те саме стосується і друкарських робіт – дехто також друкував, але – несистемно, а лише тоді, коли зовсім вже їсти нічого було.

Також я заробляла інтелектуальною працею – писала замість всіляких бездарів та нероб курсові та дипломні роботи. Причому пощастило мені шалено – на початку другого курсу один мажорчєг з “МГІМО” замовив мені диплом, для якого треба було збирати багато матеріалу в бібліотеці, а щоби полегшити мені життя – віддав мені в користування портативний комп. Це зараз ноутбуки є у кожного першого – а тоді ноутбук з “Лексіконом” коштував П'ЯТЬ_ШТУК_БАКСІВ!!! і був лише у вибраних. Для порівняння – за написаний йому диплом від дав мені аж ДВІСТІ баксів – і це було дуже, дуже щедро, але диплом сподобався його науковому керівнику, і пацан не поскупився.  Наявність цього супер-дівайсу зекономила мені неймовірну кількість часу – я сиділа з ним в “Ленінці” та кропала курсачі та дипломи десятками, з ранку до ночі!  Крім бабла, я здобула таким способом масу різноманітних знань з цілої купи вузьких  юридичних тем ;)

Звичайно, були у нас ті, хто на повному серйозі вважав, що ось - “масквічям” пощастило, у них — кращі стартові умови в житті, їх годують батьки, і живуть вони вдома, а не в гуртожитку. Але з таких “страждальців” зазвичай всі глузували, слушно зауважуючи, що якби вони навіть були “масквічями” - то неодмінно знайшли б собі якісь інші приводи для страждань :)

Мій чоловік в студентські роки розвантажував вагони та їздив  з “шабашками” влітку, їв що доведеться, вдягався в казна що, але стверджує, що життя було прекрасним — сповнене кохання, спорту, різноманітних приколів та постійного відчуття щастя...

Я була веселою та оптимістичною в самий розпал попередньої кризи — в 1999 році,  коли чоловіку чотири місяці не платили зарплатню, наші обручки не полишали ломбард, а в орендованій квартирі верещали голодні дворічні близнюки. Поки чоловік грався з малими, аби відволікти їх від думок про їжу - я, вагітна на 8 місяці, “грачувала” ночами на “копійці” без гальм та без лівої фари, і не переймалась навіть тоді, коли всіляка гопота, подивившись на мій величезний живіт,  “кидала” мене, не заплативши за проїзд.

Тому що все це — дитячий лепет в порівнянні з тим, ЩО пережив мій чоловік, перша дружина якого “згоріла” від раку за кілька місяців, залишивши його з доньками 7 та 8 років... :(

Криза — явище циклічне та цілком закономірне. Тобто, вона обов'язково настане, питання лише в тому, коли саме. Люди мого віку, не кажучи вже про старших - пережили вже по кілька криз, а тому вже звикли до них та вміють передбачати їх і готуватись до них завчасно. Крім того, люди, які вже переживали кризи, ставляться до них, як до чогось неминучого — спокійно, без зайвого збудження та депресій.

Вищевказане стосується будь-яких криз — як економічних, так і особистісних. Закони “переживання” і тих, і тих криз — однакові, тому практично кожен може нєвозбранно “потренуватись” на власному особистому житті, оскільки “потренуватись” на економічній кризі можна лише раз в 10+/- років ;)

Досвід спілкування з клієнтами по шлюборозлучним справам переконав мене, що є доволі багато людей, які об'єктивно нездатні сприймати неминуче і ставитись до нього спокійно та розважливо, навіть якщо це неминуче стається з ними вже казна який раз поспіль. Як то кажуть - “якщо і третій чоловік б'є пику,  то справа в пиці, а не в чоловіку”. Або - “якщо і третя жінка кидає на бабло та майно та втікає з заїжджим музикою — справа в лоху, а не в жінці”.

Найголовніша помилка, якої припускаються люди — це звинувачення в тому, що з ними відбувається кого завгодно, крім себе самих. Так, трапляються випадки, коли, як кажуть мудрі араби - “життя кидається на людину, як скажений верблюд”. Але відсоток таких випадків — неймовірно низький, і виправдовуватись обставинами непереборної сили насправді мають право лише лічені одиниці.

Коли я слухаю клієнтів, від яких “несподівано” пішов чоловік/жінка, я безмежно дивуюсь наївності таких нібито дорослих, статевозрілих людей. “А чого ви чекали? - питаю я їх. - Хіба ви не знаєте, що вічне кохання існує лише в казках для молодшого дитячого віку, а в реальному житті трапляється настільки рідко, що про нього складають легенди? До того ж — якщо ви так вже кохаєте людину, яка вас покинула, то нічого не заважає вам кохати її і надалі, але — вже на відстані, нє?”. Як не дивно — більшість людей навіть питання перед собою подібним чином ніколи не ставили, і не бажають зізнатись навіть собі самим, що здатні кохати лише “в обмін” на якісь матеріальні чи емоційні “блага”, і що насправді почуття їхні мають мало що спільного з коханням.

Так само — і з економічними кризами. Вірити в мантру “квартіри будут даражать вєчно!”, на мою думку, можуть лише душевнохворі. Перед ментально здоровими людьми може стояти лише одне питання — коли ж саме “грянєт буря”, тобто ринок замерзне, постоїть, та й піде на спад. Оскльки статистика по кількості угод в наші часи не є таємницею, будь-хто здатен вчасно “зістрибнути з потягу”, тобто перевести свої “квартирні активи” в дзвінку монету.

Є люди, на чиї професійні навички є попит в усі часи, при всіх режимах, і цей попит навіть збільшується в часи криз. Наприклад, з оптимізмом дивиться в майбутнє майстер з будки “Ремонт взуття”, що біля мого будинку. На днях він поділився подвійною радістю — по-перше, кількість клієнтів збільшилася, і приходять  вже не лише пенсіонери з мотлохом, який фіг залатаєш, а й доволі гламурна молодь з цілком пристойним модельним взуттям; а по-друге — йому з напарником вже не треба щодня їздити на роботу з села за 30 км від Києва, бо вдалося зняти кімнату у самотнього дідуся, що мешкає неподалік від їхньої будки, лише за 180 баксів! І це — на Осокорках! Дідусь сказав, що раніше здавати не хотів — знає з газет та телебачення, скількох стареньких бандюгани - “санітари міських джунглів” - відправили “в мір іной”, та й  худо-бідно пенсії вистачало, але зараз, в зв'язку з дефляцією імені Юлії Володимирівни безумним ростом цін на товари першої необхідності — без квартирантів залишиться хіба що померти з голоду.

Кожен може, трішки поворушивши мозком, оцінити свої перспективи в кризові часи, прикинути завчасно, які з наявних талантів та навичок користуватимусться попитом, та завчасно подумати про “запасний плацдарм”.

Ви — квартирний брокер? Не варто чекати, поки ринок нерухомості остаточно зануриться в летаргічний сон на найближчі кілька років. Є сенс завчасно підшукати для себе якусь “кризову” нішу, яка дозволить прогодувати сім'ю до тих часів, коли ринок знову оживе. Деякі з моїх знайомих брокерів влаштувалися в банки, в відділи, що займаються простроченою заборгованістю по іпотечних кредитах; ще хтось — в колекторські фірми. А один — вихідець з села — взагалі  заявив, що його нервова система не витримує видовища істерик та розпачу нещасного планктону, здав свою квартиру та перевіз сім'ю (жінку та двох малих) — в рідну хату, що була стояла занедбаною кілька років, вже розорав свої 30 соток та декілька сусідніх, планує виростити наступного року класний врожай, а поки що стоїть на базарі — продає товар сусідів за якусь там долю.

Отже, глобальна помилка, якої припускаються люди як в коханні, так і в економіці — це наївна віра в те, що кохання/економічний підйом продовжуватимуться завжди, чи, як мінімум — протягом їхнього життя. Ті, хто такої помилки не припускається — чхати хотіли на будь-які кризи.

Я якось запитала свого чоловіка, що пережив вже безліч різноманітних криз — як він навчився боротись з ними? “Дуже просто, - розсміявся він. - Треба завжди пам'ятати, що все, що зроблене з частин — схильне розпадатись. Розпад може статись будь-якої миті, і тому жити треба  кожну мить — як останню, завжди бути готовим втратити ВСЕ — і почати все спочатку! Найстрашніше, що може статись — це навіть не власна смерть (бо мертвому тобі вже все байдуже), а втрата близької людини та/або розуму, але від цього ніхто не застрахований. Якщо ж вміст твоєї голови залишається при тобі — у тебе насправді є все, що тобі потрібно!”

Вміння жити саме з таким ставленням до життя не можна купити ні за яке бабло, але цьому можна навчитись. Чого я всім, власне кажучи, і бажаю.

І собі — в першу чергу :)

Тетяна Монтян

картинка звідси