Я люблю ходити в музеї. В такому якось навіть соромно зізнаватися — все одно що проголосити: так, я «ботан», далекий від реалій життя, вимираючий вид, викопний ящір, мене саму в музей треба здати. Для дослідів. І тим не менш — я люблю ходити в музеї і такої нагоди не пропускаю ані в Україні, ані за кордоном.

…Олександр Блок, здається, називав музеї покійницькими. Фі, як тхне від такого визначення, але класик літератури підібрав саме те слово до переважної більшості українських музеїв. В нас музеї влаштовані як? Спочатку білетери, яких твоя поява несподівано лякає — вони не звикли, що сюди йдуть дорослі і з власної волі, а не діти з-під вчительської нагайки. Далі темні непровітрені зали під охороною бабусь, які або тебе підозрюють в клептоманії і ходять по п’ятах, або непомітно сидять між статуй, самі як скульптури зі сканвордами в руці. Бідні збірки — навіть в багатих історією містах (скажімо, скарб коштовностей, знайдений в дзвіниці вірменського собору Кам’янця-Подільського в 1980-х роках, швиденько розпихали по музеях Ленінграду та Москви — в українському райцентрі не було грошей на сигналізацію для стендів). Короткі години роботи (в селі Ягільниця Чортківського району музей працює щодня крім свят, але лише по півтори години). Ходиш серед якихось кам’яних кресал, напівзотлілих наконечників для списів і знайденого піонерами в 1962 році ікла мамонту — і намагаєшся продіагностувати саму себе: ну, наскільки підріс наш культурний рівень сьогодні? Горизонт наскільки розширився?

Що ж, варто зробити ревізію вражень від західноукраїнських музеїв.

1. Найсучасніший

Один з найкращих музеїв Західної України — знаменита коломийська «Писанка». Повна назва закладу, якому в 2008 р. виповнився 21 рік, довга і офіційна: Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені отця Йосафата Кобринського. Та лише скажи «Писанка» — і тебе у місті зрозуміє кожен і скерує в потрібному напрямку. А велетенський будинок- яйце вигулькне на проспекті Чорновола червоно-жовтим розписним боком неочікувано і хвацько. Офіціоз і «Писанка» погано сумісні - цей музей веселий, яскравий і молодий.

Тут розумієш, що прадавні символи — прості, і від того могутні. Древня магія не зникає, вона існує поруч з нами, і — о диво — вона діє. Так само, як і віки й тисячоліття тому.

На Прикарпатті до цього часу живі традиції, що з’явилися ще в язичницькі часи. Поклоніння яйцю-першопочатку, символу сонця і роду, амулету багатства і добробуту пережило тисячоліття — і з язичницького ритуалу трансформувалося у християнський звичай.

Ідея колекції писанок виникла, коли виникла технологія: головний охоронець фондів музею Любомир Володимирович Кречковський і лаборант Марія Іванівна Болездюк в 1980-х рр. винайшли техніку консервації та реставрації розписних яєць. Адже час безжальний до яєчної шкаралупи, і писанки мали недовгий вік.

Найдавніші збережені яйка походять з кінця ХІХ століття. Експозиція веде від прадавньої символіки писанок (тут детально пояснять, яке значення має «риба», а яке «меандр») до розповіді про процес створення писанки, а також її реставрації. Виявляється, закарпатська писанка зовсім не схожа на прикарпатську, а та, в свою чергу, на буковинську. Ось фарфорове яйко з Франції, а ось весільні обрядові яйця з Алжиру. Поруч писанки з Польщі, Канади, Чехії, Пакістану і США, ізраїльські кам’яні яйця…

На сьогодні колекція музею налічує понад 12 000 яєць — і фонди зростають щороку. Зрозуміло, що продемонструвати все неможливо — тому експозиція музею часто оновлюється. Знайти «свій» експонат важко — тут стільки всього! Скажімо, он малесеньке яєчко. Невже перепелине? З’ясувалося, перепелині яйця теж розфарбовують, попередньо обробивши 9-процентним розчином оцту, який «змиває» плямистість зі шкаралупи. Але крихітний музейний експонат — курячий «зносок», яйце, яке з якихось причин не виросло. В народі їх стараються відразу знищити, а ще кажуть, що якщо його сім днів поносити під пахвою і не розбити, то зі зноску вилупиться дідько, який допомагатиме господарю в любовних справах, веденні бізнесу — та хоч у захопленні Всесвіту.

Директорка закладу, чарівна Мирослава Бойків, впевнена: в «Писанки» особлива аура, що випромінює спокій і злагоду. Недаремно біля найбільшого в світі яйка (висотою в 13,5 метрів) завжди багато матусь з візочками, дітей та закоханих. А відвідувачі, залишаючи стіни музею, широко посміхаються.

2. Найнесподіваніший

Львів, проспект Свободи, 15. Шикарна будівля, зведена Юліаном Захаревичем в 1891 р. для Галицької ощадної каси. Он навіть на склепінні сидить кам’яна алегорія Ощадності, яку завдяки смолоскипу та променям над головою вважають такою собі львівською статуєю Свободи.

В розкішних інтер’єрах розмістився Музей етнографії та художнього промислу. Зуби зводить від нудьги, коли чуєш цю назву: що, знову горщики, прялки і постоли? Кілька залів й справді наповнені певною кількістю мотик і плугів, а все інше… М-м-м! В вестибюлі хтиво вигинається оголена «Фортуна» роботи Ю.Марковського.

Сходова клітка прикрашена виготовленими в Інсбруку вітражами. Десь під сходами майже заховалася карета — цілком етнографічний такий експонат, якщо говорити про етнографію шляхти.

А яка там колекція годинників! Від годинників-картин і коминкових ампірних монстрів до кишенькових астролябій і годинників-хрестів.

3. Найбільш зворушливий

У Хустському районі Закарпаття лежить село Данилово. Криту лемехом вежу готичної марамароської Миколаївської церкви (1779) видно здаля: 35 метрів! Трохи нижче головного входу в храм — кам’яний хрест, поставлений в 1914 році на гроші тих жителів Данилова, які виїхали шукати щастя в Америку.

Ще в 1980-ті роки в інтер’єрах можна було розгледіти фрески, написані в 1828 р. Йосифом Корнмаєром. Та потоки дощової води через благенький дах не сприяли їхньому збереженню. Розписи вицвіли, від барочного вівтаря XVIII ст. лишилися лише фрагменти (9 ікон): приїхали ще в радянські часи якісь люди, назвались реставраторами і… Добре хоч кілька ікон залишилося. Справжні реставратори були тут ще в 1965 році: замінили дах, а в 1984-му ремонтували кріплення хреста.

При храмі діє народний музей, заснований кілька років тому місцевою жителькою Павліною Шимон. Жінка керувалася лише любов’ю до історії і власним ентузіазмом. Чим багаті, тим і раді: полив’яні миски, гасові лампи, наївні вишиті ангелочки на рушниках, ложки з олова і корито зі зворушливим написом «Корито». Відвідини безкоштовні. Музей пробирає до сліз.

Ключі від храму знаходяться в пані Павліни Шимон (Данилово, вул. Миру, 120).

4. Найсмішніший

Це лише на перший погляд у Кам’янці-Подільському багато музеїв: етнографічний на території Старої фортеці, археологічний в вірменському торговому домі, картинна галерея в будинку колишньої семінарії, відразу три експозиції - музеї грошей, магдебурзького права та камера тортур — в найстарішій українській ратуші. Насправді це все відділи одного міського музею.

Сучасний, хоча й невеликий музей грошей — другий в Україні після Феодосії (окремі відділи з бонами і монетами, які були, скажімо, в почівшому в бозі Гусятинському краєзнавчому або є й тепер в краєзнавчому в Івано-Франківську - не рахуються). Основа збірки — колекції збирачів і краєзнавців зламу ХІХ-ХХ століть М. Грейма і Ю.Сіцинського. Тут є все: від античних монет і давньоруських гривень до паперових бон, які ходили замість грошей на територіях подільських колгоспів, і пріснопам’ятних купонів. Хоч які привітні у музеї працівниці, а фотографувати збірку вони вам все одно не дозволять.

Музей магдебурзького права є таким лише в той час, коли в ньому не проходять засідання міськради і приурочені до різноманітних фестивалів прес-конференції.

Підземелля ратуші з російською дибою і іспанським чобітком — рай для хлопчаків і пекло для нервових баришень. Ноу-хау закладу — танцюючий скелет з котячим іменем Васька, який в кінці екскурсії протягує до туристів передню кінцівку, беззвучно благаючи позолотити ручку. На стінах закопчені сліди від середньовічних смолоскипів: тут справді очікували на вирок засуджені кам’янецьким судом. Тим, кому не щастило, кат рубав голову на площі перед ратушею. Кат, до речі - ознака багатого і процвітаючого міста: не кожне місто могло мати такого спеціаліста, і коли Снятин чи Чортків потребували послуг заплічних справ майстра, під заставу у Кам’янці вони залишали до 20 своїх жителів. Ховав свої жертви кат на спеціально відведеній ділянці біля Петропавлівського катедрального костелу. Той в радянські часи теж побув музеєм (звісно, атеїзму), а потім його фонди розпорошилися по інших збірках. Скажімо, шалено популярна серед весільних фотографів скульптура монаха, який несе в кошику голу і дещо заспану на вигляд одаліску, демонструється зараз в картинній галереї, поруч з іконами і старими меблями. Через дорогу — відділ археології, який варто відвідати хоча б заради внутрішнього дворику, неймовірно затишного і заставленого кам’яними прадавніми ідолами. Всі — крім копії Світовида — найсправжнісінькі. Для атмосфери на траві розкидані шкіри тварин і рогаті черепи. Кам’янецьке капище з задоволенням відвідують найрізноманітніші гості: від істориків до поголених налисо крем’язних парубків в підтяжках і важких чоботах. В залах очікувати на особливе багатство колекцій якось не випадає, але силует неандертальця, що миготить на стіні під шалений стукіт барабанів — задумка симпатична. Як не дивно, неандерталець імені не має і на чай не випрошує. І то добре.

Нарешті, фортеця. Тут так і хочеться побачити колекцію шабель і арбалетів, кольчуг і списів. А дзуськи! Скромний етнографічний відділ (горщики і рушники) доповнюється експозицією, присвяченою помаранчевій революції. Бойовий дух замку мають, на думку директора закладу Л.Станіславської, підтримувати макабричного вигляду ляльки, які розставлені по баштах. В борговій ямі сидить боржник, в якого дітлашня намагається поцілити монеткою — за прикметою місцевих екскурсоводів така скромна жертва позбавить від боргів. В підземеллях ще недавно стояли воїни «Гектора Кам’янецького» Єжи-Міхала Володийовського. В Кармалюковій башті вже не перше десятиліття сидить похнюплений Устим. Кілька років тому до нього підселили двох сусідів по камері, та останнім часом їх не видно: напевно, за амністією випустили. В Денній башті влаштувалися комендант фортеці, писар і іноземний посол. В коментданта криво наклеєні вуса. На місці посла я б такому не довіряла - явно ж жулік. Апофеоз — діорама «Штурм турками Кам’янця в 1672 р.». Тут страшні манекени ще й рухаються: крутиться мушкетер, хитається монах, конвульсивно здригається поранений, і лише турки застигли в атаці. На світло дня з підземної діарами виходиш зітхнувши з полегшенням: доморощена копія музею мадам Тюссо може сприйматися лише в темряві або на відстані. Зблизька фігури схожі на пластилінових чоловічків, яких п’ятикласники ліплять для шкільної виставки.

5. Найбільш монолітний

Дрогобицька дерев’яна церква св. Юра (кінець XV ст.) і зовні вже — шедевр. Її привезли у місто з прикарпатського села Надієва в 1657 р. і заново зібрали на новому місці — зрозуміло, без жодного цвяха.

Інтер’єр святого Юра дасть чималу фору екстер’єру. Іконостас — з 1659 р. Кожен сантиметр стін храму вкритий давніми розписами, виконаними під керівництвом Стефана-маляра поповича Медицького. Центральний зруб розписано в 1657-1659 роках, баню в 1678 році, хори в 1691р., а бабинець — в 1714р. Ось Страсті Христові, ось бог щось каже Ною, що вже лаштується в ковчезі, ось зарослий аж до п’ят бородою святий Онуфрій. Крім релігійних сюжетів, майстер виконав також прегарні орнаменти рослинного характеру. Один об’єкт, один експонат, вражень — масса.

6. Найбільш недооціненний

В Чернівцях на розі Соборної площі і вул. Франка знаходиться Літературно-меморіальний музей Юрія Федьковича (Соборна площа, 10). Хоч музей було створено ще в 1945 р., про нього, здається, знає навіть не кожен п’ятий чернівчанин. І не кожен десятий. Меморіальні музеї не надто популярні в народі, але щоб аж так… Можливо, справа в тому, що заклад мандрував: спочатку розміщувався в одному з залів Резиденції Буковинських митрополитів, пізніше квартирував разом з краєзнавчим музеєм на вул. О.Кобилянської, нарешті 24 серпня 2004 р. музею було виділено окреме приміщення в одному з шести чернівецьких будинків, де мешкав письменник. Саме тут Федькович прожив останні роки свого життя, редагував газету «Буковина».

В меморіальній частині музею відтворено редакцію газети «Буковина», приміщення товариства «Руська бесіда» та кімнату Ю.Федьковича. Тут зберігаються особисті речі письменника, видання його творів, фотографії, музичні інструменти. Літературна експозиція експонує рукописи та видання творів «буковинського соловейка». Сюди варто зайти заради чудової колекції старих листівок, а ще рукописів: он видання 1872 р. «Як козам роги виправляють».

Ніколи не здогадаєтесь, що це переклад комедії Шекспіра «Приборкання непокірної».

Ірина Пустиннікова

Обговорити статтю на Форумі »»