ДОТи стоять досі

Малим я проводив майже усе літо у бабусі та дідуся, в місцині, де давня, прикордонна ріка Збруч вливалась у Дністер. Крім звичних для усіх сільських хлопчаків розваг ( плавання, футбол, клуб, крадіжка садовини та городини) у нас була особлива забава: ми обстежували «точки» навколо села. Одна з них знаходилась на найвищій горі – «Красній», де ще у XVII столітті стояло дерево-земляне укріплення.

Дитячу уяву захоплювали велетенські брили розтрощеного залізобетону, поіржавілих амбразур, а особливо – розкиданий навколо понівечених укріплень довгастий порох, який витримував будь-яку вологу. З цього пороху та поіржавілих бляшанок ми виготовляли вибухові пристрої. Інша «точка» знаходилась ближче до села, тому, мабуть, її не підірвали. Триповерхова фортеця, заглиблена в землю, ощерена кулеметними та гарматними віконцями, а у нижньому поверсі навіть зберігся санвузол. На початку 90-их ходили чутки, що якийсь із хазяїв хоче пристосувати споруду під фундамент нової хати.

Громадська увага була прикута до «точок» з початку їхнього існування. В кінці 30-их років населення зганяли на будівництво укріплень. Після припинення їхнього функціонування місцеві дітлахи шукали в бетонних фортецях залишки амуніції та озброєння. І до сьогодні вони слугують сміттєзвалищами, скотомогильниками, або, в кращому разі, господарськими приміщеннями.

Збираючи навколо «точки» рештки її наповнення, загинув рідний брат моєї бабусі. У сусідньому селі хлопчика вбило якоюсь деталлю при спробі розібрати кріплення станкового кулемета. Але, крім чуток та розповідей очевидців, не було доступної інформації про залізобетонні фортеці. Вони були супутниками в усіх подорожах по лівобережжю Дністра і траплялись в багатьох селах, але чи були там бої, чи рвались навколо них кулі та снаряди - мовчали енциклопедії та краєзнавці.

Згодом правда стала загальнодоступною. Зараз навіть існує прекрасний сайт, присвячений знаменитій фортифікаційній системі, прикордонній лінії Сталіна, а столичні екскурсійні бюро водять групи в Київський укріпрайон.

Досвід першої світової та громадянської війни, складна геополітична ситуація, нові види озброєння примушували радянське керівництво звернути особливу увагу на захист своїх західних кордонів від агресивного капіталізму. В період між двома світовими війнами особливо популярним стало будівництво в країнах Європи розлогих фортифікаційних систем по лінії кордонів: у Франції – лінія Мажино, у Фінляндії - лінія Манергейма, в СРСР – лінія Сталіна. Нарком оборони Михаїл Фрунзе зазначав, що "никакая, даже самая маневренная война невозможна без укрепленных районов. Осуществлять передислокацию войск возможно только под защитой укрепленных районов, которые, в случае необходимости, могут быть использованы также и как исходный рубеж для наступления".

Будівництво перших ДОТів (долговременная огневая точка) розпочалось у 1926-1928 роках. Тоді зводились Полоцький та Карельський укріпрайони. Згодом неофортечне будівництво перенеслось в Україну. Тут в період з 1926 по 1938 рік проводились роботи по зведенню Київського, Новоград-Волинського, Могилів-Ямпільського, Коростеньського, Летичівського, Шепетівського, Старокостнятинівського, Кам‘янець-Подільського УРів. Споруди мали різний ступінь обороноздатності: від «легких», що захищали бійців від стрілкової зброї, до «важких», що забезпечували захист від попадання 305 мм снаряду та 1000 кг авіаційної бомби. Озброєння ДОТів складали в основному кулемети «Максим», встановлені на спеціальний, рухомий лафет. Окремі вогневі точки мали на балансі 75 мм гармату.

Загальна довжина лінії Сталіна складала 1835 км, а кількість вогневих точок - 3000 одиниць. В порівнянні з фортифікаційними укріпленнями країн-сусідів - це невелика кількість. Крім того, на обладнання ДОТів постійно не вистачало ресурсів, більшість з них так і не були повністю введені в експлуатацію, а стрімкий розвиток історичних подій взагалі примусив законсервувати і роззброїти більшість укріпрайонів.

Пакт Молотова-Рібентропа пересунув радянський кордон далеко на Захід. Вищі ешелони влади довго сперечалися з приводу доцільності існування укрпірайонів на лінії кордону 1939 року, але плодами десятилітньої праці довелось пожертвувати на користь зведення нової лінії оборони, на нових прикордонних рубежах. Ця фортифікаційна мережа отримала назву Молотова. Справи з її будівництвом були ще гіршими, до початку війни більшість УРів не була готова для ведення бойових дій. Станом на травень 1941 року план по будівництву було виконано на 25%, а значна частина лінії Сталіна була роззброєна.

Великим противником демонтажу озброєння та спорядження старих дотів був Георгій Жуков. 6 квітня 1941 року він віддав розпорядження привести 6 з 7 нових УРів Західного та Київського округів в повну бойову готовність.

Але кардинально це ситуацію не врятувало. Відомі лише поодинокі випадки використання ДОТів лінії Сталіна у Другій світовій. І треба сказати, що ці випадки були успішними.

До прикладу, гарнізон ДОТу №112 Могилів-Ямпільського укріп району більше тижня вів запеклу оборону проти німецької регулярної армії, аж поки усіх захисників фортеці не було знищено.

Гігантські брили укріпрайонів, подекуди цілі та неушкоджені, а іноді знищені радянськими військовими, досі урізноманітнюють колишні прикордонні райони УРСР. Фото з сайту: liniastalina.narod.ru
Це прекрасна база для місцевих краєзнавчих музеїв та оригінальні екскурсійні об‘єкти.

До прикладу, на основі Мінського УРу було створено ціле музейне містечко: http://www.stalin-line.by Проте, досі їх використовують як господарські приміщення, або звичайні сміттярки.

Павло Нечитайло