Споживацькі враження від “Самогону” Андруховича&Карбідо

“А тепер… на час виконання цієї пісні всіх осіб жіночої статі прошу залишити зал” – спокійно так каже зі сцени відтепер "рок-письменник" Андрухович. В залі переглядаються, посміхаються. Починає вливати в зал розплавлений свинець соло-гітара Карбідо. Ще через пісню працівниці банку-спонсора, безрозмірні тіточки з ображеним виразом облич ледве не бігцем лишають залу Молодого театру. Мабуть, іншого вони чекали від українського письменника. А зі сцени гримить японо-польсько-німецьке електро. Андрухович в спалахах кольорів на екрані.

Ще за півгодини до цього письменник сидів, хитаючи ногою, за маленьким столиком на прес-конференції перед концертом. Купка журналістів задавала нудні запитання. Скажу відверто, на прес-конференції мене не дуже цікавила технологія створення продукту, який подали на сцені. Опинилася я там випадково – знайомі повідомили, що в музикантів накрився звук, вони замовили інший і будуть дуже раді волонтерам. Вирішила подивитися, що ж там відбувається - але і на пресуху потрапила.

Минуле музикантів, їхні враження від Києва – це нецікаво. Цікаво насамперед те, чи смачно вони почастують наші чутливі меломанські вуха.

Музика, від якої мозок перетворюється на статевий орган – це правильна музика. Гармонійно? Нехай буде так.

Зі слів самого письменника, хлопців з “Карбідо” він почув давно. Співати ж з ними довелося без підготовки: до першого спільного виступу музиканти і Андрухович були знайомі лише 15 хвилин. Андрухович розповідає – була така мрія, на сцену вийти з рок-гуртом, мріяв з дитинства стати рок-музикантом. Мрія здійснилась.

“Самогон” – назву придумав Андрухович. Каже, що це його перша асоціація з Карбідо. Біля входу до зали, де письменник ще спілкується з журналістами – натюрморт в стилі “що не ясно”. Дві великі пляшки самогону, кілька тарілок солоних огірків. Чорний хліб. Купка сором’язливих журналістів. Оператор з камерою і фразою “Так а где здесь самогон?!…” Хтось хіхікнув. Раптом з дверей виглядає перелякана бабуся - працівник театру - і говорить: “А ну тихо, ви що тут, до цирку прийшли?! Тихо собі стійте і пийте! Там же ж інтерв'ю!”

Мовчки випив, закусив - і на концерт. Що не ясно?!

Перед концертом заінтриговані споживачі культури наживо очікували чого завгодно, але не того, що почули.

Карбідо. Електронний джаз. Принаймні, десь після другої пісні я його почула. За професійними діагнозами можна звернутися до музичних критиків.

Андрухович не співав. Він читав. Музика ж Карбідо деінде нагадувала Erick Truffaz, іноді ж це була жорстка енергійна електроніка.

І голос Андруховича, і абсолютно сюрне відео з грою зображень і кольорів прямо на екрані перед сценою - розрив мозку. Уривками це слухати неможливо. Все разом – це еротика. Жорстка і безжалісна.

Тексти пісень – життя. “100$ в місяць, і всі тебе трахають!” – назва однієї з пісень, героїня якої – рядова секретарка офісу.

Поруч зі мною сиділи троє людей незрозумілого віку в верхньому одязі. Вони єдині з залу голосно реготали з кожної пісні і час від часу ділилися враженнями. На кшталт :“Вот ето я понімаю! Нє, ну ти понял?! Ето ж сразу відно, Європа! Ето ж тєбє нє шо попало!”

Решта залу в цей час переживала літературний і шок і повний розлад карбідометрів.

Наприкінці справді солодко відчувалось після пісеньки “для журналістів” – той же електро, текст пісні – збірка заголовків одного випуску однієї жовтої газетки. Якої – Андрухович не сказав. Один день однієї країни. Ви знаєте, це справді жахливий реп.

Але було смачно?

Марія Лебедєва

фото звідси

більше фото можна подивитись тут