Ізабель Юппер

Якщо нашого глядача і вдалось заманити до кінотеатру на перегляд фільму „Диво Медеї”, то виключно завдяки імені Ізабель Юппер у головній ролі, оскільки авангардного італійського режисера Тоніно Де Бернарді можуть знати хіба за фільмом про нелегкі перипетії з життя гомосексуалістів „Розатіґре” (2000).

Сам Де Бернарді вперше зустрівся з Юппер на кінофестивалі у Локарно у 1993 році і, за його словами, знайомство з актрисою стало справжнім відкриттям. „До того моменту я ніколи і не мислив собі співпраці з професійними акторами, тому що мої фільми — це кінематографічні пошуки, і актор в них займає аж ніяк не центральне місце. Я був у захваті від харизми Ізабель…” Ще б пак, як можна бути не в захваті від мадам Юппер? Перша версія сценарію „Медеї” була готова ще у 1987 році. За дивовижним збігом на той час Юппер виконувала роль Медеї у спектаклі, це і надихнуло Де Бернарді переписати всю історію. Точніше, її фінал.

Саме з таким, орієнтованим на Юппер, сценарієм отримує фільм глядач. Париж, наш час. Головна героїня, чаклунка Ірен-Медея, покидає свою рідну країну заради коханого Джейсона, який по приїзді у Францію йде від неї до іншої. Ірен залишається сама з двома дітьми, сумує за коханим і мститься йому по-своєму, по-жіночому: щоночі, коли діти сплять, вона споює приворотним зіллям випадкових чоловіків. На прожиття Ірен заробляє співами у кабаре, виконуючи впродовж фільму пісню Ніка Кейва „Love is crazy, love is blind”. Згодом зусиллями Джейсона в Ірен відбирають дітей, вона страждає, хворіє, але зрештою знаходить в собі сили перейти на новий етап і почати життя заново, повністю присвятивши себе іншим, більш стражденним людям. Так невигадливо Тоніно вбирає в паризькі реалії міф про Медею, звільнивши героїню від гріха дітовбивства.

Чи бувають дива? Чи бувають дива без Божого втручання? — з’являється на екрані напис, після якого Ірен поволі приходить до тями і починає, як Фенікс, воскресати зі своїх руїн. Не такою вже й дивовижною виглядає відмова матері від вбивства своїх дітей, мусимо сказати, радше, абсолютно природньою. І за всіма законами циклічності, будь-якій депресії також настає кінець — рано чи пізно. Тому слово диво можна серйозно сприйняти лише стосовно авторського відхилення від міфічного сюжету. „Я не вірю в дива, або, якщо точніше, я вірю в дива, але без Божого втручання,” — ніби каже у свої сімдесят років режисер, натякаючи на всесильність людини в життєвих катаклізмах.

З іншого боку, Тоніно начіпляє так багато ярликів на всі елементи своєї стрічки, що місця для подорожі інтерпретатору майже не залишається. Ввівши в назву стрічки ім’я Медеї, автор сказав вже більшу половину свого фільму. А як цікаво було би без такої підказки самим роздивитись в Ірен Медею, а в Джейсоні Ясона. Тоді б за зачіпки до розгадування видавались і такі більш сказані в кіні, ніж показані, факти, як чаклунство Ірен, вбивство її брата, зрада родини. А у готовому варіанті вони сприймаються зовсім чужими деталями. Ну і вже зовсім недоречною прозвучала остання фраза-пояснення: мовляв, на відміну від Медеї, Ірен не вбила своїх дітей, а почала нове життя. Вийшло, що тим, хто мав намір робити пошук, було нічого шукати: все було названо. Глядача ж, який суті міфу не знає, такі алюзії лише збивали з пантелику. То кому, питається, було цікаво? Лише налаштованим співпереживати. А завдяки Юппер від героїні очей неможливо відвести.

„Диво Медеї” знято на цифру, як і всі фільми Тоніно, починаючи від 1999 року. На думку режисера, цифра не тільки спрощує процес зйомки на вулицях міст, а також додає документальності і щирості. У випадку з „Медеєю” такий ефект можна було спостерігати лише один раз, коли паризькі діти радісно зазирали на вулиці в об’єктив. В цілому до естетики зображення треба звикати добру третину фільму, щоб потім нарешті розслабитись, зрозумівши: цей пафос ні до чого не веде, єдина йому причина — це присутність у кадрі блискучої Ізабель Юппер, без якої ми б навіть не додивились його до кінця.

Галя Карпа

фото звідси

(4 голосів, середня оцінка: 4.75 з 5)

 Loading ...