Золотий телефон Енді Варгола

У культовому фільмі Олівера Стоуна “The Doors” є сцена вечірки в нью-йоркському клубі, де Джіма Морісона знайомлять із королем тамтешньої богеми, художником Енді Варголом. Під час зустрічі він дарує Морісону золотий телефон, по якому нібито можна зателефонувати до самого Господа Бога.

Сам Варгол у фільмі Стоуна телефонувати до Всевишнього не наважується. “Я не знаю, що Йому сказати”, – кокетує він. Після вечірки Морісон, звичайно ж, викидає телефон на смітник, а через якийсь час помирає від банального передозу. Переживши свого приятеля на півтора десятка років, і закінчивши свій життєвий шлях у 1987 році визнаним метром сучасного мистецтва, чи знайшов Енді Варгол, що сказати на небесах у своє виправдання?

Автор уславлених робіт “Суп Кембела”, “Червоний Ленін”, “Серп і молот”, а також не менш культових портретів Елвіса Преслі, Мерилін Монро, Мао Цзедуна та ін., ікона мистецького нонконформізму Енді Варгол, народившись 6-го серпня 1928-го року, увійшов до історії світової культури не тільки як засновник напрямку поп-арт, але також як лідер нової філософії й стилю життя, що проповідують абсолютну волю й негативізацію будь-яких стереотипів. З іменем найпершого конкурента Сальвадора Далі в галузі художніх містифікацій пов’язано чимало афер і скандалів – політичних, сексуальних, комерційних. Його популярність у світі мистецтва можна зрівняти хіба що з популярністю Пабло Пікасо. На міжнародних аукціонах роботи художника, чия такса за звичайний портрет ще за життя становила 25 тисяч зелених, сьогодні оцінюються вже сотнями тисяч доларів.

Загалом класик поп-арту, якому сьогодні виповнилось 80 років, Енді Варгол, сформувавши за життя цілий контекст сучасного мистецтва, створив свого роду ком’юніті довкола власної особи, щось на кшталт неформальної школи нового мистецтва. Серед його відкриттів, наприклад, славетний гурт “Velvet Underground”, який на багато років уперед визначив вектор розвитку сучасної рок-музики. В активі Варгола – не лише “фабрика живопису”, на якій виробництво картин було поставлено на промислову основу, але й безліч кінофільмів і створення власного телеканала.

У чому ж мистецька заслуга цього художника? Невже лише в тому, що, поставивши на потік вироблення художнього продукту, він спрофанував саму ідею народного мистецтва, яке передбачає певну “серійність” у штампуванні канонічних зображень на кшталт ікон? Мабуть, саме так, але насамперед Варгол довів, що навіть призабута “українська” маргінальність за умов належної комерційної упаковки може бути чудово затребувана ринком. Навіть більше того, будучи відвертим андеграундом для широких споживацьких мас, таке “саморобне” мистецтво художника-русина, входячи у мейнстрім, розширює його межі. Ненажерний мейнстрім, як знати, заковтує з часом будь-що радикальне, самобутнє чи сакральне. Утім, саме у такий спосіб він дарує інертній і зажерливій публіці можливість запізнатися з радикальним мистецтвом, у дечому запозиченим авангардистом Варголом з невичерпних джерел українського народного мистецтва.

Крім ексцентрики в художній поп-сфері, Варгол написав і наговорив досить такого, що довгий час дивувало, обурювало й шокувало світ. “Я не став би її зупиняти, – міркував він із приводу самогубства Мерилін Монро. – Як на мене, кожен має право робити усе, що захоче”. У черговий раз продемонструвавши ідею хваленого американського індивідуалізму (“твоє життя – твій бізнес”), художник, звичайно ж, мав на увазі те, що Мерилін “пощастило” померти вчасно, залишившись для армії шанувальників вічно молодою і бажаною, себто уникнувши долі десятка зірок, чиє довге життя і “неестетична” старість перекреслили успіх клишньої яскравої молодості (як це трапилося з Елізабет Тейлор). Такий шлях обрали у свій час Джимі Гендрикс, Дженіс Джоплін, Курт Кобейн та інші культові персонажі американської поп-культури.

До речі, у самого Варгола був чудовий шанс увійти до вищезгаданого пантеону згорілих зірок після невдалого замаху на нього у 1968 році, що трапився, до речі, за кілька місяців до вбивства президента Кеннеді. Тоді в художника стріляла така собі Валері Соланс, засновниця та єдина учасниця терористичної організації “Товариство із знищення чоловіків”. Натомість помер він банальною смертю в лікарні, через алергію на ліки.

Протягом усього свого життя Енді Варгол свідомо культивував численні версії щодо свого походження: у спеціалізованій літературі його називали бельгійцем, поляком, угорцем, чехом, росіянином. Уже у 1980-х роках вдалося встановити, що насправді Варгол, який завжди лише загадково натякав на своє карпатське коріння, був з діда-прадіда русином-українцем. Його батьки виїхали до США на початку позаминулого сторіччя з українського села Микове теперішньої Свідницкої області, що на Пряшівщині. І після довгих суперечок між Прагою, Братиславою та Пряшевим, які претендували на право називатися “батьківщиною художника”, Музей сучасного мистецтва Варголів був відкритий у 1981 році у словацькому містечку Меджилаборці. Тоді ж була заснована й премія Енді Варгола, якою щорічно нагороджуються кращі роботи авангардного мистецтва. Про золотий телефон, як нагороду, звичайно ж, ніхто не згадує.

Ігор Бондар-Терещенко

(10 голосів, середня оцінка: 3.3 з 5)

 Loading ...