Гербі Генкок

Генкок бачив музику. Дослівно. Себто докладно. Візуально. Це не був фігуративний візуальний образ, як, зрештою не була й абстракція: те, що бачив Генкок, можна радше назвати психічним віддзеркаленням сценічного простору, у котрого замість театральних конструкцій були енергетичні зв’язки різної тональності й напруги. Як саме бачив Генкок?

Отже, готовий продукт уявлявся Генкоку не як вузол з мелодії, супроводу й тексту, а як ментальний міраж її сценічної репрезентації. Генкок бачив простір нової пісні як порожнечу з обірваними краями – такі асоціації викликав у нього імідж співака – unisex-ної істоти з пластикою кіберандроїда. Тож на авансцені мало би бути сліпуче світло фальцету з необширного вокального асортименту соліста, підперте зліва фанковою партією баса з провідною темою, а справа – жорсткими рифами рокової, фузової гітари. Зверху музичну арку замикало би срібло духових із надтріснутими сурдинами Майлза Девіса. Все було гаразд, не вистачало домінуючого елементу, власне самої пісні. Її обличчя, образу, впізнаваності, зрештою.

Генкок сидів у шезлонгу на ґанку і тупо втикав. Після доброго гашу його завжди перемикало на ліричний ряд дещо аморфного характеру. Кажучи інакше, він потрапляв у пелену внутрішнього туману, з нутра якого долинало неясне світіння чистого розуму – “флуоресценція знання”. Іноді з цього сяйва народжувалися звуки. Іноді Генкок чув свою Чарівну Флейту – так він, євроцентрист, називав нечасту у візитах Музу. Ось і цього разу Генкок втикав у нутряне світіння з непевною надією на чудо, на ґруві, на джез. Довший час зі світляного марева не з’являлося жодного сигналу. В якийсь момент виник ефект незначної пульсації, з якого недосвідчений мандрівник астралами міг би вирішити, ніби відбувся контакт. Однак Генкок мав неабиякий медитативний досвід, тому знав, що пульсації – омана, наслідок аберації периферійного зору під дією канабінатів.

Пульсації, посигналивши, зникли. Від сяйливого тла відокремилась срібляста тінь, і швидко матеріалізувавшись у розпростерту польотом полярну сову, майнула крилами над головою і розчинилась у прохолоді океану. Згодом у центрі світа почала по-мультяшному вібрувати чорна нахабна крапка, на місці якої вигорів червоний маркерний хрест, а незабаром їм на зміну задріботіли зелені одиниці й нулі – достоту такі ж, як у ще не знятому тоді фільмі “Матриця” (брати Ваховські – на той час іще громадяни соціалістичної Польщі – за продуктовими клопотами навіть гадки не мали про якийсь там кіберпанк майбутнього). Далі Генкок побачив слово на незнайомій мові, у незнайомому написанні, але зрозумів його.

Це було слово “Сіль”. Генкок зрозумів його буквально і, зайшовши в кабінет, організував собі порцію текіли за традиційним ритуалом. Після текіли він зрозумів, що йшлося не про це. “Сіль” у цьому випадку означала “сенс”. “У чому сіль цієї пісні? – запитав когось невидимого Генкок. – Як би ж я знав…” Він висипав сіль із солонки на стіл (у афроамериканців немає забобонів із цього приводу) і в задумі вивів на ній пальцем слово, що привиділося. З висоти пташиного польоту, прокладена в соляному кар’єрі траншея нагадувала незбагненний ієрогліф незнайомого бога, який, втім, у каналізаційному вимірі цілком надавалися до виконання нехитрих комунальних функцій. “Функціональність! – вигукнув подумки Генкок. – Ось чого бракує моїм видінням. Мої одкровення не функціональні. Не ужиткові. Їх не розпишеш у партію акордеону. Не кажучи вже про кларнет…”

Кларнет негайно матеріалізувався, виткавшись із Внутрішнього Туману. Генкок узяв інструмент у руки, професійно послинив мундштук, і не те щоби дмухнув, а радше свиснув у проріз. Кларнет охоче відгукнувся якимось внутрішнім теплом і миготливим відблиском кнопок. Однак відгук цей був німим. Генкок удруге видихнув порцію повітря в інструмент. Кларнет миттєво згас, як згасає свічка, залишаючи лише тонку цівку диму, теж беззвучну. І тоді Генкок зрозумів. У кларнет потрібно було вдихати, а не видихати! Адже й Господь свого часу вдихнув у нас свою нехитру мелодію. Генкок приклав мундштук до уст і вдихнув у вузький дерев’яний проріз усю гуталінову душу свого блюзу. І кларнет зник, і зникли океан і узбережжя, як і текіла, як і сіль землі, і поповзла з рекордера магнітна стрічка, повна невидимого звучання, і сталася пісня.

Так 3 липня 1982 року знаменитим джазменом, славетним композитором Гербі Генкоком було створене аранжування безсмертного хіта “Billie Jean” з альбому “Thriller”. Майкл Джексон – найбільш концептуальний проект шоу-бізнесу ХХ ст. – не існував би без музики, вибачте, без Музики Генкока.

P.S. Пишу це саме сьогодні, коли екраном гуляє чергова голлівудська бридня, названа цим знаковим іменем – “Генкок”.

Іздрик

фото звідси

(2 голосів, середня оцінка: 5 з 5)

 Loading ...