ЗУПИНІТЬ КАВАЛЕРІЮ!

      Існування – це звичка, яку я все ще сподіваюсь придбати.

      Е. Чоран

Світ, чиє минуле давно застаріло, а сучасне швидко відкидається в антикваріат, потребує своїх хранителів. Утім, наші автори чомусь
завжди воліють трагедію, без огляду на довколишній фарс. Усі їхні рефлексії – довкола розчарувань, зради, спаплюжених надій і
нездійснених бажань. Схоже на “Втрачені ілюзії” Бальзака, “Загиблі мріяння” Діккенса і “Загублений рай” Мільтона. І вкрай рідко згадують казку про голого Короля, сповнену розбитих надій, гірких розчарувань, втрачених ілюзій, загиблих мріянь та покинутого раю. Себто про самого себе.

Може, при цьому спрацьовує страх Образу, накинутого людині суспільством, що поневолює свого власника? Скажімо, автор сих рядків, будучи “довголітнім” поетом і літературознавцем, свого часу здобув від “суспільства” ярлика “кабінетний вчений”,  ідкріпленого сумнівним титулом “кращого критика”. Насправді ж чим він тільки не займався на початку 1990! Робив креслення за божевільними фантазіями художників і розписи на суворі соцреалістичні замовлення, писав тексти для коміксів з історії України і анекдоти на злобу дня, реставрував церкви і гендлював картинами, вигадував рекламу для радіо і ТБ, і навіть редагував газету для собак! І все це не від бажання отримати якийсь там титул, а лише задля того, щоби вже сьогодні пересвідчитись: сонце за розміром – не більше оливки, якщо дивитися на нього крізь склянку із запашним к’янті.

Допіру вже писав, що становлення людини є ніщо інше, як історія вичерпання її можливостей. І заради чого? Півтора мільйона слів і
п’ять тисяч сторінок присвятив невиправний романтик Пруст, щоби протягом свого “Пошуку втраченого часу” смак печива, яке куштував у дитинстві, співпав із теперішньою похмільною смагою на губах, а щілина під закаблуком на подвір’ї у Германтів – з вибоїною на цвинтарній доріжці. Сім томів байдикування, ревнощів і самоти – для того, щоби звести докупи перебування в часі, опинившись “тут і тепер”. Зловити жар-птицю теперішнього часу для модерністів було не важко: Джойс пише 700-сторінкового “Уліса”, аби зафіксувати у найменших подробицях один-єдиний день. Пруст блукає у часопросторі, щоби пояснити, що ж саме бачать його очі у цей момент. Часом і собі намагаєшся зафіксувати минуле, відновлюючи, скажімо, стару колекцію музики, не переведену в
цифру. “Sandinista!” панк-гурту “Клеш”, або “Зупиніть кавалерію” різдвяного Йони Леві.

Загалом антураж сьогодення мало чим різниться від модерністських лабіринтів минулого. Цілковите роздвоєння загальної
свідомості включає в себе балачки про декадентське мистецтво ХХ століття і віртуальну реальність комп’ютерного лібідо сучасності.
Пошуки втраченого часу можна сприймати майже буквально: кислотний погляд аборигена ніколи не підводиться вгору. В результаті небо не переливається недосяжно десь там, нагорі, але висить бляклим саваном над самісінькою головою. Воно обгортає, пронизуючи капіляри мозку, і залишається там назавжди, осідаючи краплинами отруйного дощу. Під таким небом не може бути інакших пошуків, аніж за втраченим часом, і не може існувати міста, інакшого за фантом-мегаполіс.

Вищезгаданий ракурс думки трактується сучасною медицино, як шизофренія. Якщо людина – мистець, то це може виявитися рятівним. Зрештою, в історії нашої культури не існує нічого одномірного. Про жодне виправдання нинішнього хаосу, що є наслідком гармонічного безладу колишньої Системи, наразі не ходить. Триває життя, себто нормальний “класовий” хаос, наповнений безглуздям, а не картярська гра “дисидентів”: ви нас Жовтневим переворотом, а ми вас “Садом Гетсиманським”, у вас у рукаві убивство Алли Горської, а у нас утікач Йосип Тереля. Себто не “або” – а “також”! Радянський лад – це, звичайно, табори, але також табірний фольклор, це Колима, але поза тим – “Колымские рассказы”.

Тож примусити хаос служити порядку – завдання більш благородне, ніж його знищення. У сучасному хаосі не так вже й багато справжнього мистецького безладу, аби ним жертвувати. Маємо статичний безлад знесиленої машинерії, в якому відсутній природній розвиток. Скажімо, Харкову незрушність виявилася більш до лиця, ніж плебейське пожвавлення сусідніх столиць. Звичайно, до його естетики “першої столиці” нічого не додалося, крім незначних косметичних моментів на кшталт нової станції метро імені маршала Жукова, чи пам’ятника замордованим кобзарям, натомість він втратив те, що йому не пасувало: малоросійських культурників, які перенеслися ближче до більш “столичних” місць. Достоту існують міста-герої, які в домовині значно кращають!

Втім, це краса тимчасова, за нею криється дезурбанізація міста. І суть не в зникненні архітектурних дрібниць на кшталт філармонії чи “масонського” будинку, переробленого на офіс. І не в тім печаль, що розпад торкнувся колись потужного економічного вузла усього Сходу. Давно вже з’ясувалося, що заводи і фабрики у Харкові не працюють не тому, що немає грошей, а тому, що ці монстри всесоюзної індустрії виявилися не потрібні селянській за своєю природою Слобожанщині. Усе це було треба для процвітання СРСР, і аж не для місцевого аборигена, який, втративши роботу на танковому заводі, з легкістю повернувся на город в рідному селі. У повітрі знову запахло землею, окраїнний люд збадьорився, припавши до ріллі, й не звертає уваги на парламентську чехарду.

Гірше з тим, що “нові люди”, замість “незалежного” дива спромоглися лише на відкриття кафе. Існування виявилося для них лише
можливістю на хвилину зблиснути в бурхливому потоці сучасного. Що ж до покоління “нових яппі”, цієї генерації реально мислячих людей, котрі діють в плані ортодоксії і в руслі живого плакату, то, на жаль, їхній світ надто локальний щодо системи усього Краю. Навряд чи вони зможуть сподобатися своєму народові, хоч нібито й працюють задля нього, проте, не знаючи його близько, вони ніколи не стануть універсально-історичним явищем. Хіба що “майбутнім України”.

Ігор Бондар-Терещенко

(6 голосів, середня оцінка: 4.17 з 5)

 Loading ...