Вибухи накрили центр села Тквіаві, хвилин за 10 після того, як я вийшов на дорогу. Поки я біг назад, звістка облетіла околиці: пожежу вже знімають прибулі журналісти. Там був і голландець, імовірно саме той, хто загине наступного дня.

Пожежники гасять вогонь.

Виясняю, що двоє бомб впало на городи, а одна влучила у будинок. У будинків навколо позривало дахи й понищило стіни. Шибки вибито у домах у радіусі пари сотень метрів.

Шестеро постраждалих, але жодного вбитого, на щастя. Поранених вже вивезли. Кажуть що одна жінка, вірогідно, втратить обидві ноги.

Жінки плачуть, бігають пожежники, йде дим.

Кожен з постраждалих мешканців запрошує подивитися на свій зруйнований будинок, утворилась ціла черга. Я ходжу, знімаю, слухаю… “Як нам тут жити? Що нам робити?” – питають мене.

Пожежники поїхали, але один з будинків знову спалахує і згорає дотла.

Старі селяни сидять і мовчки дивляться на пожежу, зрідка роблячи жести відчаю.

Інші намагаються врятувати ковдри та матраци, виводять худобу у безпечне місце.

Відзнявши, повертаюсь до дороги.

Десь годину не можу сісти на жоден транспорт, хоча місцеві шукають мені машину та намагаються зупинити ті, що проїжджають. В цей час десь раз на 15 хвилин у напрямку до Горі проїжджали машини з біженцями. З такою ж інтенсивністю тут курсують колони з Тойот, які відвозять від лінії фронту солдат. За час, поки я сидів, вони зробили 3-4 рейси.

Нарешті мене втиснули в мікроавтобус, завантажений біженцями з сусіднього села.

Вони по дорозі розпитали мене що тут трапилось, і я їм показав відео.

Ми їхали вздовж колон грузинської піхоти та техніки, як терміново відступали до Тбілісі.

На виїзді на трасу з Горі до Тбілісі нас зупинили. Тут велика кількість піхотинців зупиняли весь транспорт, що йшов у напрямку столиці, і сідали на нього всіма можливими способами – на капоти і багажники легкових авто, на підніжки вантажівок, навіть в ковші екскаваторів.

До нашої “маршрутки” Форда, і так повністю заповненого людьми, втиснулось 3 солдати в бронежилетах і з автоматами. Всім було років по 25. Вони щось кричали, кричали і пасажири мікроавтобуса. Один сів спереду, а двоє – стали буквою “зю” в салоні. Але коли вони вже закривали дверцята, до них підбіг іще один солдат у іншій формі і теж почав щось кричати. Ті вочевидь сказали водію їхати, бо машина рушила. Тоді солдат почав стріляти у повітря. Форд зупинився, солдати відкрили двері і почали щосили щось кричати одне одному прямо в обличчя. Нарешті вони вгамувалися, і ми поїхали.

Коли я спитав одного з біженців, про що йшла мова – він відповів, що вони сперечалися про те, чи варто їхати в мікроавтобусі з біженцями.

Одного з солдат я посадовив собі на коліна, і так ми їхали хвилин 40, обганяючи танки, самохідні гармати та іншу техніку, яка нескінченним потоком поспішала до Тбілісі.

Ми проїхали БМП, яка горіла.

Десь кілометрів за 15 до столиці солдати вийшли. Вздовж дороги там стояли війська, щось очікуючи.

Мене висадили на околиці, і я змушений був йти до центру пішки. Автомобілі не зупинялися – у місті була чутка, що на Тбілісі ідуть російські танки. На заправках були черги.

По дорозі до мене причепилися якихось троє молодиків, які мені намагалися пояснити (хоч я їх і не питав) ламаною англійською, що Саакашвілі – гарний президент, хоч і має зараз деякі проблеми. Поводилися нав’язливо та трохи агресивно. Їх зовсім не зацікавив той факт, що я щойно повернувся з районів їх країни, де відбуваються бомбардування.

Наступного ранку пройшла чутка що Горі зайняли росіяни. Зв’язку з київськими фотографами, які залишились в Горі, не було. Беру машину і, ми знову мчимо туди. Війська з-під Тбілісі кудись щезли.

Вздовж дороги стоїть чимало техніки, яку залишили – мабуть, ламалася.

Назустріч іде багато фур з турецькими номерами – значить, дорога попереду вільна.

В Горі ще тихіше, ніж учора. На в’їзді свіжі сліди від вибуху – імовірно, знову цілили в військову частину. Центральна площа також спотворена вибухом, що стався уранці – у скляних вітринах дрібні пробоїни майже по всьому радіусу площі, але саме скло нерідко на місці.

Пам’ятник кату всіх народів стоїть неушкоджений. Навколо нього кров, ніби йому тільки-но принесли жертву. Ще свіжі сліди, де тягли вбитих чи поранених. Воронка - діаметром менше метра.

Кажуть, що від того загинув журналіст з Голландії. Не дивно, бо місце навпроти пам’ятника – дуже гарне для зйомок.

Також на площі лежать залишки – схоже, тактичної ракети. Вона, як кажуть свідки, впала пізніше, годні об 11. Поряд горить будинок. Біля нього – інші залишки того, що летіло. Місцеві емоційно обговорюють їх походження.

Взнаю, що журналісти наші виїхали з готелю рано вранці. Як пізніше виявилось, вони встигли відзняти вбитих та поранених від вибуху на площі.

В місті бачив двох людей зі зброєю, що разом порядкували біля місць вибухів. Казали, що вони – резервісти. Росіян тоді місцеві ще не бачили.

На вулицях масово кинутої техніки не було видно, стояла лише одна військова автомашина.

Госпіталь евакуювали майже повністю. Вночі там від осколка загинув лікар, що чергував, сидячи на вулиці.

Нічого не відбувається, стрілянини чи бомбардування не чути і не видно. Їдемо назад.

Давід, водій, матюкає армію за великі втрати на марші.

По дорозі обстежуємо покинуту самохідну артилерійську установку чеського виробництва. Беру собі з неї на пам’ять танкістського шолома.

На місці наводчика виявляю запаси персиків.

Фотографую знищену грузинську БМП, котру бачив учора ще у вогні.

Приїжджаємо в Тбілісі, там іде багатотисячний мітинг на підтримку Саакашвілі. Люди нерідко ходять з його портретами, ну а від грузинських прапорів аж в очах рябить.

Переганяю відео, потроху викладаю в Інтернет.

Оскільки з завтрашнім рейсом не зовсім зрозуміло – було вже пізно, і офіс мабуть не працював – то я вирішив попросити посольство про місце у евакуаційному рейсі. Вони спочатку запропонували мені купити квиток на якусь авіакомпанію, але я наполягав, і мене внесли в список.

Сказали з 20-ї до 22-ї буде інформація, коли виліт, і що треба тримати речі напоготові, щоб мерщій їхати в аеропорт.

Там не менш, у означений період в посольстві не знали, коли виліт. Мобільний консула не відповідав.

Я вирішив не тратити гроші на поїздку в аеропорт і зачекати до завтра, бо мій рейс мав відійти в обід. Далі була перша ніч, коли я поспав більше чотирьох годин.

Зранку – знову чутка, що росіяни в Горі. Дзвонимо знайомим туди – не бачили.

Але після 12-ї почали поступати підтвердження. Хлопці-фотографи збираються їхати, я роздумую – скоро літак, чи встигну? Аж ось важкий вибір раптом вирішується сам собою – дорогу на Горі закрили.

Дзвоню знайомим в Тквіаві – Каха і Джано. Каха відповідає, що він учора виїхав з села, а зараз там осетинські формування, що прийшли вслід за росіянами, влаштовують мародерство, і вбили вже п’ятьох жителів. Каха говорив по телефону з Джано – той ховається у садах біля села, і вночі збирається втікати.

Зустрічаюсь з Кахою в військовому госпіталі – там квартирують біженців. Там же бачу ще багато втікачів з грузинських сіл навколо Цхінвалі. Розказують, що виїхали звідти на самому початку війни. Стверджують, що ворожнечі у них з осетинами не було, вони мирно торгували на базарі одне з одним, і у всіх ї родичі-осетини.

Прощаюсь з Кахою, обіцяємо ще зустрітися. Виїжджаю в аеропорт. Літак відходить на півгодини раніше, ніж було вказано в білеті, але я встигаю. Все.

Ні, не все.

Коли пасажири встали для виходу в Борисполі, до мене звертається жінка. Вона каже, що вона та її супутники – росіяни, і просить мене як журналіста (на мені висить відеокамера) розказати усім, що російське посольство кинуло своїх громадян напризволяще, не дає жодної допомоги у поверненні додому. Нагадаю, пряме сполучення Грузії та Росії закрито, і декільком сотням російських громадян доводиться самотужки, через треті країни, повертатися додому.

Росіянка каже, що ЗМІ в її рідному місті стверджують, що її утримують в заручниках в Тбілісі. При цьому визнає, що грузини не сказали їй жодного поганого слова…

Отепер все.

Ігор Луценко

Обговорити статтю на Форумі »»