Зараз вже в Києві. Коротко і хронологічно про свої пригоди в Грузії.

З Києва на Тбілісі летів напівпустий літак. Нас журналістів, було п’ятеро – три фотокореспонденти та двоє “пишущіх”.

Грузія мене не розчарувала з самого початку – зустріла нас бомбардуванням аеропорту практично в той момент, коли наш літак сідав.

Правда, про це ми дізнались, коли вибігли з аеропорту. Вдалині, за пару кілометрів, здіймались клуби пилу. Як виявилось потім, то горіла РЛС аеродрому.

Хазяї квартири, де ми оселились, слабо розуміли російську.

Взагалі, в Тбілісі російською можуть розмовляти десь половина мешканців, з віддаленням від столиці цей показник падає до катастрофічних 10-20%.

По прильоту , ми погуляли вечірнім Тбілісі. На прекрасних старовинних вулицях групками сидять і стоять люди. Будь-який звук на небі їх збуджував, вони щосили вдивлялись вгору, намагаючись побачити, що ж саме рухається в небі. Втім, того вечора над Тбілісі літали лише невійськові судна.

Рано в понеділок мене будять вибухи – мінімум дві бомби впали на Тбілісі. Ми вирушили на Горі – селище в 60 км на захід від Тбілісі. Дорога кілометрів на 40 вибудувана в найкращих американо-європейських традиціях – рівна, бетонна і стрімка.

Водій Давід – учасник абхазької війни у 90-х, матюкає росіян. Машину свою інколи веде так, що російські бомбардувальники не здаються такими вже й небезпечними)))

На самому в’їзді в Горі – розбомблений пункт “швидкої”. Йому припало знаходитися поряд з військовою частиною.

Військовий об’єкт від бомбардувань постраждав менше, ніж навколишні будинки, де вже другий день не вщухає пожежа.

В одному з сусідніх будинків вибухом накрило бібліотеку.

В бібліотеці портрети російських класиків постраждали нарівні з портером Буша.

Місто майже пусте, але загалом ціле.

Наші колеги-фотографи зупиняються в готелі, хочуть тут залишитися на декілька днів. Залишивши їх поселятися в готель, ми повертаємось до пункту “швидкої” і знімаємо руйнування. Працюють пожежні машини, гаряча вода капає зверху, але вогонь не здається.

Військові знаходяться в основному біля госпіталю, їх там пару сотень. Одні сидять, чогось чекають. Інші їздять туди-сюди на машинах. Сам госпіталь поступово евакуйовують, вивозять обладнання.

Серед солдат є жінки – я спостерігав, як вони купували морозиво у магазині навпроти госпіталю. Настрій у солдат нормально-діловий, немає пригніченості – вони ведуть себе як звичайні грузини, хіба що більш зібрані та заклопотані.

Санітарка, яка працює в госпіталі, казала, що найбільше поранених було в суботу та особливо неділю, коли в війну включилися росіяни. На дошці оголошень висять якісь списки грузинською. Там сотні прізвищ.

Знімаємо панораму Горі з кладовища, яке стоїть на пагорбі. Над фортецею, що знаходиться в місті на іншому пагорбі, майорить грузинський прапор.

Спілкуємося з місцевими жителями, вони запрошують нас у свій дім, розказують, що евакуації ніхто не оголошував, хоча більшість мешканців міста виїхали.

Деякий час сиджу на головній площі Горі, де стоїть пам’ятник Сталіну – тут його батьківщина. Навпроти монумента виходять в прямі ефіри журналісти європейських телеканалів.

До обіду місто оживає, рух на улицях стає інтенсивнішим. Проте мені стає нудно, розпитую, як добратися поближче до лінії фронту.

Врешті, знаходиться сміливець, який погоджується провезти мене на 15 км до села Тквіаві, де вже зовсім близько до фронту. Ціна такого таксистського подвигу – 20 ларі, близько 15 доларів.

На розбитій “шістці” їдемо дорогою, вздовж якої подекуди є грузинській війська – бойові машини піхоти, самохідні гармати.

На під’їзді до Тквіаві бачимо куряву від вибухів. Таксист мене залишає в центрі, і їде назад. В повітрі чути звук літаків. Один із них пускає ракету, яка залишає чорний дим. Потім заходить іще на один розворот і пускає другу.

Я знаходжу вишку і залажу на неї. Бомбардувальників не видно, як вже не видно і результатів їх роботи, дим та пил розсіявся. Знімати відеокамерою з вишки незручно – її розхитує вітер. До Цхінвалі кілометрів 5-7, але видимість погана, хоч і сонячний день.

Стиг спуститись з вишки десь наполовину, і тут починається атака бомбардувальника. Чути жахливе, наростаюче виття. Самого літака не видно, і здається, що він пікірує саме не тебе. Потихеньку злажу, при цьому розмірковую, як далеко летітиму, якщо з вишки мене знесе ударною хвилею, і чи не виявився я в непотрібному місці у неслушний момент, коли росіяни вирішили позбавити грузинів мобільного зв’язку…

Піке завершилося, бомби лягли десь за пару кілометрів.

Місцеві вирішили нагородити мене за витівку з вишкою. Вони запрошують мене поїсти. В селищі залишилися лише чоловіки і старі. Джано і Каха – мої нові знайомі – вирішують, що поведуть мене в будинок Джано, оскільки з ним залишилась його мати, яка зможе щось приготувати.

П’ємо вино, їмо варену картоплю з домашніми яйцями. Мені розказують про життя під бомбами. Скаржаться, що не можуть збирати врожай – у сусіда пропадає 22 гектара пшениці. Телевізор вони не дивляться принципово. Його включили для мене, але в кімнату ввійшла стара мати Джано і вимкнула його.

Відчувається образа селян на владу (до речі, тут теж не оголошували евакуацію). Росію також клянуть… Розказують, що вчора сусідньому селі від бомбардувань загинуло 5 чоловік, зокрема, директор школи.

Грузини всіляко тягнуть час, прагнучи мене не пустити далі, на передову. Підливають вино, переконують пити до дна. Відмовляють, кажуть – залишайся тут.

Але я все ж вирішую йти. Виходимо з хати, і тут, як на замовлення – нова атака літака. В цей раз він летить низько і ближче, робить два круги. За декілька сот метрів поряд озивається чергою зенітка. Щось зашипіло – по літаку вистрілили ракетою.

Але мимо, вона зривається в небі.

Літак залишає по собі в небі 3 об’єкти, що, здається, висять у повітрі, крутяться і залишають дині сліди. Мені кажуть, що це такі бомби – зараз покрутяться і спадуть.

Каха пропонує зараз зняти на відео гарні персики. Мовляв, щоб усі бачили, що тут у нас персики, а вони там літають…

Знімаю і їм персик. “Персик під бомбами” – дуже смачна страва.

Виходжу на дорогу, щоб ловити машину далі. Надія лише на військовий транспорт.

Літаки продовжують бомбардувати околиці села зі сторони Цхінвалі. Вибух близько – ударної хвилею відчутно хитнуло тіло, навколо посипались шибки.

Знімаю дим, що йде, здається, прямо з території міста. Це по дорозі на передову. Вирішую йти туди пішки.

Іду дорогою на Цхінвалі. Навколо повно військових. Мене інколи зупиняють, потім відпускають. Дивляться як на… ну ви зрозуміли. На виході з Тквіаві я одів білий легкий бронежилет, щоб захищав від випадкових осколків, що додало екзотичності моєму вигляду.

Пройшовши десь кілометр, думаю перепочити. Бачу лавку біля дороги, думаю сісти – аж помічаю, що майже під нею лежить грузинський вояк. Доведеться йти далі…

Через деякий час знову хочу зійти з дороги, але з іншого приводу – в кущі. І знову не вийшло – там теж сидить хтось замаскований, мені жестами пропонують забиратись геть.

Проходжу десяток метрів і за законами воєнного часу роблю справу прямо на дорозі, відчуваючи на собі погляди невидимих солдат.

Сідаю перепочити на бетонний блок біля дороги. Мимо мене в бік фронту проїхав якийсь місцевий на велосипеді. Велосипед чи моторолер – ось що мені не вистачало!

Іду далі, але звідкись виходить грузинський солдат і наполегливо мене завертає за руку, вказуючи йти назад. З його грузинського лопотіння я зрозумів лише російське “ізвіні”.

Нема за що, генацвале – можливо, ти рятуєш мені життя.

Йду назад, і зустрічає місцевого, який каже про бомбардування центру Тквіаві. Біжу туди, але з рюкзаком швидко не виходить.

Продовження буде.

Обговорити статтю на Форумі »»