Разве мог предположить,
Что придется долго жить?

       А. Межиров

…У Франції існує “Асоціація за право гідно померти”. Але це у Франції – там тепло! І літературних джентльменів удачі там шанують ще за життя. Натомість український літератор зазвичай позбавлений права на гідній відхід. Згадаймо, як безсоромно, на “державному” рівні, спекулювали на смерті Василя Симоненка, Леоніда Кісельова, Василя Стуса…

Випадок останнього з могікан футуризму, який тихо відійшов у вічність десять років тому, не такий гучний. Рутинний, мовити б, випадок. Камерний. Але від того не менш страшний. Володимир Гаряїв пішов від нас на 83-му році життя - колишній член “Нової Ґенерації” (1927 – 1930), поет і філософ, сучасник Хвильового, соратник Семенка. Про нього ніколи не писали в пресі, твори його не друкувалися, з’явився він на широку публіку щойно після проголошення “незалежності” України.

Мовчазна присутність Гаряїва на всіх мистецьких імпрезах 1990-х років була потрібна Харкову, як лакмусовий папірець на справжність його літературних ігор, як гарантія спадковості футуристичних традицій. Сам поет не дожив лише кілька місяців до реалізації проекту свого життя – видання поеми-трактату “Метафізичний реквієм”, ілюстрованої сучасним харківським художником Валером Бондарем, яку творив, починаючи від 1932-го року. Творив, правив і переховував шістдесят років: впродовж колективізації й терору, репресій та “перегинів на місцях”, хрущовської відлиги, брежнєвського застою і перебудови. Навіть вже в часі “незалежності” – продовжував писати: малознаний поет, невизнаний філософ.

Наприкінці 1932-го року Гаряїв показував “Метафізичний реквієм” своєму вчителю Михайлю Семенку, і той звернувся до майбутнього голови СПУ Івана Кулика з проханням допомогти видрукувати твір. Але Кулик зауважив “надмірний натуралізм” твору й “несумісну з нашим часом розгубленість”. Тоді Гаряїв звернувся до самого Тичини, якому поема сподобалася, і він обіцяв надрукувати уривок в журналі “Червоний Шлях”. Але далі обіцянок справа не пішла. Згодом уривок спробували видрукувати у збірнику молодих поетів Ігор Муратов та Іван Каляник, але цензура так само не пропустила. Після репресій 1937-го року автор кинув мріяти про будь-яку можливість друку, але після ХХ-го з’їзду КПРС і першої реабілітаційної хвилі 1956-го року спробував ще раз. Втім, виступаючи 1960-го року на республіканській конференції, був звинувачений в ревізіонізмі. У відгуку з трибуни заявив, що, кажучи про “вільний розвиток кожного, який є умовою вільного розвитку всіх”, лише цитував “Маніфест Комуністичної партії”, тож у “відхиленні від марксизму” звинувачують не його, а самого Карла Маркса. Звісно, такого трюїзму начальство Гаряїву не подарувало. Почались переслідування, провокації, про друк можна було забути.

Поема “Метафізичний Реквієм”, чий рукопис зберігається у художника В. Бондаря, не видана до сьогодні. Автор збирався опублікувати її на початку 1990-х років в “Українському Засіві”, якщо редактор спершу подасть матеріал на захист Семенка. Захист відбувся, поему філософ до друку так і не подав. Пригадую, блукали попідруки з Гаряївим засніженими алеями парка Шевченка в центрі Харкові, неподалік редакції “Українського Засіву”. Поет довго не відпускав свого співрозмовника, намагаючись втулити рукопис, який давно вже було вирішено опублікувати. Тільки-от сам філософ у це не вірив, звикнувши до багатолітніх замовчувань.

Наймолодший з учасників “Нової Ґенерації”, Гаряїв, здається, до самого кінця лишався вірний ідеалам свого навчителя Семенка. Захищав його за життя і по смерті. Для спростування діаспорної Оксани Буревій (авторки одіозного спогаду “Про дружбу Стріхи з Семенком”) влаштував цілу захисну кампанію. Мовляв, Семенко не бив свою дружину Ужвій, як стверджувала О. Буревій.

Завжди коректний і галантний, при обов’язковій краватці й білому комірці, Гаряїв ніколи не втрачав почуття гідності, але не вищості. Він до останнього змагав за життя, перейнявшись можливістю нарешті видати свій “Метафізичний Реквієм”, узгоджуючи оформлення поеми з художником. До того ще бігав по офіційних установах у справі святкування 70-річчя “Нової Ґенерації” (йшлося “усього лише” про потяг, який мчав би Україною, а поети у ньому пили б вино і гомоніли за літературу). Одночасно редагував вірші Сергія Жадана, які той щоразу приносив йому після написання. Тягав літературним Харковом зайшлого і похмільного Юрка Андруховича. Затято сперечався з автором цих рядків з приводу якоїсь там фрази в Деріди. Словом, був поміж нас і одним з нас.

Загалом для Володимира Гаряїва, як учасника літературного життя у Харкові 1990-х років і хрещеного батька футуристичного гурту “Червона Фіра” (Сергій Жадан, Ростислав Мельників, Ігор Пилипчук), найголовнішим було смертельно конкретне – якість життя, що від 1920-их років концентрувалося у нормі “неможливе”. Людина, котра пережила як народження, так і занепад комунізму, зберігши несхитний пафос гуманізму і щире зацікавлення сучасним буттям – явище під теперішню пору, погодьмося, унікальне. Щодо Гаряїва можна було будувати систему координат, краще відчувати простір і власне місцезнаходження у ньому.

Існуючи паралельно офіціозу, поет і філософ Гаряїв небагато надбав у цьому житті. Зробила ж ця людина дуже багато. Ховали поета всім миром. Лунав “Реквієм” Моцарта. Труну несли на своїх плечах учасники “Червоної Фіри” на чолі з ІБТ, якого він не любив. Він любив Хвильового й Андруховича, Жадана й Деріду, Шпенґлера й Андрусяка. Він визбирував з нашої епохи те, що допомагало йому жити на забутій Богом планеті Футуризм, що в сузір’ї Розстріляного Відродження. До останньої миті він накручував у собі ту пружину, акумулюючи енергію колишніх футуристичних звершень. А потім вона розпрямилася, і Гаряїв відлетів.

Ігор Бондар-Терещенко

(2 голосів, середня оцінка: 5 з 5)

 Loading ...