Ті, хто виріс в СРСР, напевно мене зрозуміють. Я не комуніст, не політик і не ідеолог. Тим більш не намагаюсь ідеалізувати минуле. Але чомусь особливо останнім часом посилюється ностальгія. Все більше відчуваєш, як бракує тієї атмосфери щасливої відчайдушності комунальних квартир з чаєм на кухні та розмовами про зміст життя та щасливе майбутнє аж до ранку. Коли тебе сприймали таким, яким ти є, та поважали за людські якості, а не матеріальні надбання.

Стає трохи сумно усвідомлювати, що країн з подібною ментальністю на землі залишається все менше і менше. І тому недавно кажу я своєму приятелю: поїхали в Білорусь. Білоруси - добрі люди, прості, щирі та конкретні. Коли їдемо? Завтра. Ввечері в бані ця ідея сподобалась ще двом хлопцям з нашої компанії. Отже наступного дня вранці кидаємо в машину гітару, казан для каші, намети - і в дорогу.

Перша спроба стоянки – Шацькі озера на Україні. Це поряд з білоруським кордоном. Ще при в’їзді в курортну зону наш земляк в формі ДАІ спробував стягнути з нас якийсь незрозумілий екологічний збір. Платити відмовились. Правоохоронець з незадоволенням відпустив нас.

Дощ, вечір, втома. Нарешті, знайшли місце для наметів. Поставили намети, розпалили багаття, приємне очікування гарячого чаю та каші. Але ненадовго. Зненацька з’являється агресивна постать на велосипеді. Ще один “гарант порядку” - місцевий лісник. Замість привітання - шквал обурення та алегоричне порівняння нас з татарами, що палять рідну землю вогнем. Платити штраф за перебування на рідній землі відмовляємось.

Відштовхуюча атмосфера місцевих платних кемпінгів переповнює вже без того повну чашу розчарування. Втомлені, але оптимістично настроєні на кращий прийом по ту сторону кордону, закидаємо мокрі від дощу намети (немає часу складати: хочеться якомога швидше туди, де, можливо, людяніше) та майже вночі вирушаємо на білоруський кордон.

Нарешті ми в Білорусі. Опівночі зупиняємось в центрі невеличкого прикордонного містечка Малоріта. Поряд в дискоклубі відпочиває молодь. Наш китайський автомобіль (в Білорусі поки що це велика рідкість) з українським прапорцем приваблює увагу. Через півгодини ми з веселою, галасливою, але чемною та коректною тусовкою молодих білоруських хлопців та дівчат вже святкуємо день народження одного з членів нашого екіпажу, якого знає тепер пів-Білорусі. О третій ночі гурт переміщається на центральну площу містечка. Двоє з членів нашої команди - професійні музиканти. Достаємо гітару і після “Червоної Рути”, “Чорнобривців”, “Всюди буйно квітне черемшина” та кількох пісень “Океану Ельзи” білоруси не відпускають нас аж до ранку. “Ребята, в любое время приезжайте”,- з такими словами нас прповоджають вранці в дорогу.

По дорозі на Брест зупиняємось в одному з численних кемпінгів. Ніяких екологічних зборів. Чистота, порядок, туалет, місце для багаття, чисті лави, столи та шалаші. Безкоштовно. Українські платні кемпінги відпочивають в усіх відносинах. В тому числі і в екологічному.

Варимо кашу, чай, посміхаємось. Переповнені позитивними емоціями, не відчуваємо втоми від дороги та другої доби без сну.

Брест. Чисте, охайне місто з ввічливими таксистами та стриманими рекламними щитами. Припарковуємо машину в центрі міста, і розділяємось – двоє йдуть міняти гроші та купити продуктів, а ще двоє лишаються стерегти авто. По дорозі знайомимось із двома веселими росіянами, п’ємо з ними каву в кафе. А в цей час навколо машини розгортається справжній сюжет голівудського бойовика.

У Володимира Кравчука, який намагається заснути, сидячи на задньому сидінні, під ногами стоїть великий чорний пакет з картоплею, саме через який йому ніяк не вдається повноцінно випростати ноги. Нічого кращого нашому земляку не приходить в голову, як відкрити двері та виставити цей пакет на асфальт під машину.

Через півгодини мобілізовані майже всі брестські міліція та спецназ. Площа перекрита.

В центрі Бреста автомобіль невідомої марки  з таємничим чорним пакетом під колесами.

Вибухівка? Ймовірно, що так. Пам’ятаєте про недавні спроби терактів в Мінську? Напруга зростає. Рації, зброя, спецобладнання… Але що це? Раптом відкриваються задні двері, і з машини з’являється спочатку травмоване коліно, а потім і весь Кравчук, хмільній, небритий, в одних плавках та з хижою посмішкою. Бере пакет та з байдужістю кидає його в машину.

“Пацаны, что случилось?”- вітає білоруську міліцію винуватець пригоди. Ну а далі зрозуміло. Порозумілись, посміялись… Взаємні привітання… Якраз ми з Валерою повернулись. “Щасливого пути, ребята. Извините за беспокойство.” Їдемо далі.

Біловезькая пуща. Моя давня мрія. Пам’ятаєте? “Пью святую твою родниковую правду, Беловежская пуща.” Поставили намети на березі озера надзвичайної краси. Навколо постійне відчуття свіжості, гармонії і, ви знаєте, дійсно правди. Все якось просто, а в той же час так непросто… А саме головне, по-справжньому.

Потім буде Гродно, Барановичі. Кілька чудових днів на березі Дніпра в Гомельській області, де ми відшукали “однополчанина” Кравчука, з яким він не бачився 31 рік, і який пригостив нас такою банькою, що до цих пір дух захоплює.

А хіба можна забути сльози в очах рятівника на пляжі в Жлобині, коли Валера з Вітьою заспівали “Червону Руту”? З України він, і батьки в нього там поховані. А ось до нас підсіли жінки з Росії, а поряд подружжя молодих білорусів. “Ребята, а можно эту? Только на украинском,  пожалуйста”

Звичайно можна. Для вас, друзі, все що в наших силах…

Сергій Пилипчук (Калинівка)

 

 

 

Обговорити статтю на Форумі »»