Непрочитаний Стус, або Хроніка “червоної” крамоли

Коли в людини вже немає нічого святого –
все знову і набагато людянішим чином
стає для неї святим.

Е. М. Ремарк

…Свого часу він приходив у київську родину автора сих рядків, бідкаючись, мовляв, усіх довкола саджають, а він досі на свободі. “Не хвилюйся, – відповідали на це. – Ще сядеш”. Сьогодні, переглядаючи родинний архів, і зокрема цвинтарні документи з перепоховання Василя Стуса (яким так само опікувалась вищезгадана родина автора, бо всі боялися), розумієш, що ні в його житті чи смерті, ані тим паче у творчості, питань не поменшало. Радше навпаки.Наприклад, чому не вільно назвати поетичні спроби Стуса початку 1960-их років власне поезією? Може, через те, що в самому житті поезії тоді не було? Принаймні у розумінні поета, який навчився в неокласиків кшталту Свідзінського формальної чистоти. Скоріше, це була поетизована проза життя, що не відповідала офіційній дійсності. “Латаття спить, як пам’ять серця спить”, – звірявся Свідзінський у 1930-их роках. “І син біжить, як горлом кров біжить”, – в унісон йому звітував пізніше Василь Стус.

Від самого початку поет не прагнув політичної ангажованості. Це була своєрідна трансформація його перекладів з німецького романтизму. Принаймні у ранній збірці “Зимові дерева” Стус нічому відверто не протистояв. Він лише намагався об’єктивно описати специфічний радянський контекст, використовуючи мову панівної ідеології. Але саме через контраст між двома способами застосування офіційної мови, Стус виявився “дисидентом”, ставши передвісником пізнішого Діброви, Позаяка і Цибулька, які загравали з ідеологією соцреалізму вже за часів “перебудови”.

Для офіціозу поетика Стуса виглядала вимушеною, нещирою. Мовляв, цього не існує насправді, а якщо існує, то називай це по-людськи на зібранні партактиву. І якщо воно виявиться “перегинами на місцях”, то іменуватиметься сатирою, а не якось там лірикою. До того ж, право на сатиру в Радянському Союзі мав далеко не кожен письменник. Тому писали і читали “для своїх”. Наприклад, як начитував поет свої вірші у 1960-их, з яких сьогодні сформовано диск “Живий голос Василя Стуса”? Вмикався магнітофон “Дніпро”, ставилась важезна бобіна марки “Свема”, підсовувався мікрофон на хитливій підставці. Усі завмирали, і декламатор, хвилюючись, начитував вірші, слідкуючи за стрибанням стрілки, що визначала рівень запису. Іноді вона зашкалювала, і тоді у динаміках пищало. Незатишно було й на душі. Але як саме було на тодішніх дисидентських кухнях в Україні? З пивом чи з портвейном? Під гітару чи під баян? Суцільні питання в обрамленні меморіальних строф.

Втім, нехай вже в Стуса була не поезія, а щось типу зонґів Бертольда Брехта. Просто ідеології в українській культурі завжди так багато, що ані тоді, ані зараз мало хто розуміє: “політичні” писання Стуса – не поезія, або це – ідеологічна поезія. Сам поет розумів, що для того, аби текст вважався поезією, він не обов’язково мусить бути поетичним. Через це в ранній творчості він вдається до вільного вірша, оскільки прагне літературного висловлювання, позбавленого літературщини.

Але в СРСР будь-що “за жизнь”, а не “за правду” вважалося політичною крамолою. Її в “літературі” було небагато, адже вона визначалась характером автора, що неабияк впливало на вибір жанру. У “Соборі у риштованнях” О. Гончар, навіть якби умів, не зміг би досягти такої напруги, як у “Зав’язі” Г.Тютюника, оскільки розмірений ритм роману не розрахований на миттєву реакцію оповідання чи новели. Дехто взагалі переховувався у таких “затягнутих” жанрах, як переклад. У тодішньому СРСР взагалі сформувалась найкраща у світі традиція літературного перекладу, оскільки режим не дозволяв багатьом поетам вільно висловлюватися.

Тому в Україні 1960-70-их майже не було андеграунду на кшталт квартирних рок-концертів, як у Пітері, і “бульдозерних” виставок, як у Москві. На вікопомній акції в кінотеатрі “Україна” вигукували політичні гасла. Скажете, дикі були часи? Мовляв, Преслі немає, джинсів не завозять. Ніхто не оплакує померлого Моррісона, Гендрікса і Дженіс Джоплін. І пісні такі бойові, неспокійні. У них співали про те, що “трус не играет в хоккей”, або спонукали: “Эй, вратарь, готовься к бою!” Ніби не про національно-визвольний рух, але все ж таки. Тривожно й незатишно. “Іди в кубельце спогаду, сховайся”, – пропонував Стус. Але які були спогади в українських дисидентів? Самі лише Крути, Броди і голодомор. Не дуже й сховаєшся у такій пам’яті.

Тож “дисиденти” народжувались на рівному місці. Особистий характер (В. Стус), особисті літературні уподобання (І. Білик), особиста пиятика (Г. Тютюник). Нічого особливого, але якраз оце “особисте”, а не “колективне”, визначало суть будь-якого питання, оскільки права на приватну інтелектуальну власність мистець був позбавлений: усе належало державі! І тому не встигнув Стус осмислити привабливість “мистецтва для мистецтва”, як це потягло за собою звільнення з роботи, звинувачення в антирадянщині, відчуття власного геройства. Мовляв, чому досі не саджають.
Утім, свідомим героєм Стус не був і не прагнув бути, мирно працюючи в Інституті літератури імені Т.Шевченка – такого самого борця з режимом. Якраз оце “не-розрізняння” на рівні заяв типу “Шевченкові можна, а мені ніззя?” неабияк бісило начальство. Естетичне інакомислення вважалося не меншим гріхом, аніж політичне. Недаремно Синявський значив, що його розходження з радянською владою мають суто стилістичний характер. З усвідомленням цих речей для будь-якого поета в Україні 1960-х рр. закінчувалось мистецтво і починалося “живе” життя.

Ігор Бондар-Терещенко

(14 голосів, середня оцінка: 4.07 з 5)

 Loading ...