Сексу в нас “не було”. А постмодернізму?

…Но теперь
Не говорят “я верю”, а “согласен”.
И. Бродский

Що означала віра для радянської людини? Вона означала для неї усе. У що вірили радянські люди? У що завгодно, крім себе – від “лампочки Ілліча” до стогону космонавтів у міжпланетному ефірі. У 1908-му році А.Блок писав: “Часто приходит в голову: все ничего, все просто и нестрашно, пока жив Лев Николаевич Толстой”. Такою ж вірою живилися й пізніше, мовляв, поки Брежнєв живий – війни не буде. Її, між іншим, і “не було”, якщо не зважати на локальні війни, які Радянський Союз вів по всьому світові – чиста тобі віртуальна реальність, якою завжди був позначений радянський постмодернізм.До речі, з огляду на вищесказане вільно буде визначити точну дату народження в СРСР цього явища. Постмодернізм у нас з’явився 14 жовтня 1964 року, коли від керівництва країною був відсторонений блискучий модерніст Микита Хрущов. Кукурудза і космос, хімізація і синтетична зимова шапка – усе це виразні модерністські ознаки, і Хрущов, між іншим, даремно обзивав “підарасами” близьких йому по духу художників-модерністів. Адже гомосексуалізм притаманний якраз пізнішому постмодернізмові, тож недарма наступний з черги генсек Брежнєв так полюбляв смачно цілуватися з лідерами соціалістичних країн.

Отже, за вищезгаданим святим віруванням, ще у 1980-х роках, як запевняв Хрущов, на теренах 1/6-ої земної суші (себто в СРСР) мусив запанувати комунізм. А під кінець століття – вже за пророцтвом Горбачова – кожна радянська родина повинна була отримати власну квартиру. При цьому йшлося про грандіозну силу бажання, яка, починаючи від 1930-их років, привчила радянську людину “мірятися п’ятирічкою”, заповідаючи у такий спосіб несхитність тоталітаризму.

Надалі, здавалося, варто було повірити у будь-яку ідею, і вона обов’язково втілиться у життя, навіть приватне, міщанське й обивательське, яке нібито завжди керувалося своїми власними законами. Щасливого апогею ця віра досягла у 1960-х. “Возле гагринского пыльного сквера, / Возле гипсового старца-пионера, / В автомате : “Приезжай, ты слышишь, Вера?” / Телефон целуя – странная манера – / Этот пьяный гражданин кричал, хрипя”, – змалював Є.Євтушенко тогочасну модель “радісного” існування. І, вірячи в неї, тут-таки закликав: “Пусть ко мне приедет вера во что-то, / Пусть ко мне приедет вера в кого-то, / Пусть ко мне приедет вера в себя”.

Тож моторошна чарівність колективної пам’яті полягає в тому, що затонула епоха іноді здобуває посмертну владу над сьогоднішнім життям. Короткозора доля роздає свої повноваження призабутим речам, наділяючи їх золотими крилами. Так, для декого це божество персоніфікуються в епосі 1960-их років.

Справді, сімдесятих якось примудрились не помітити. Історична слава вислизнула з-під того періоду, наче невірна коханка, та й втекла собі до більш виваженого і стійкого. І тому 1960-ті все тяглися й тяглися. Їхня фантомна актуальність морально підтримувала одних і явно заважала жити другим. Звідси й нинішнє ставлення до того, що об’єктивно давно перейшло до суто історичного виміру: бітли, кубинські барбудос, гітари-походи-магнітофони… Натомість культурний простір сімдесятих виявився практично незасвоєним і неописаним. Його шар повсякденності не потрапляв в об’єктив академічного історика, залишаючись схожим на цупку тканину безкінечних мікро-хитрощів та міні-перемог обивателя під наглядом влади.

Пригадується, в кутку авторового комунального коридору стояла шафа, забита книжками: країни і континенти, титани і стоїки, легенди і міфи, “физики шутят”. Для дитячої уяви корінець однієї з них видавався найбільш привабливим: “Теперь об этом можно рассказать”. Книжка розповідала про створення атомної бомби. Звісно, вона лишилася непрочитаною, але закодований в її назві імпульс неабияк вплинув на юну особистість.

Сьогодні, здається, вільно розповідати про що завгодно, не лише про атомну зброю. Скажімо, про феномен Великого Терору 1930-их, що був невіддільно пов’язаний з феноменом комуналок. Абсурдний, злий і скупчений побут ставав поживним середовищем епохи масових репресій, адже більшість доносів на сусідів пояснювалась не поголовною пильністю, а скромним бажанням поліпшити свої житлові умови за рахунок “ворогів народу”. Тому коли генетична пам’ять підкидає в якості козирів нові спогади про забуті речі, то варто повірити, що це лише чергова спроба заслужити прощення в минулого.

Скажімо, таємнича скульптура, розташована у гроті комунального двору з висоти нічних дитячих фантазій уявлялася срібнокрилим янголом. При ближчому розгляді цей амур перетворився на одну з типових скульптурних ню, чия кількість у парках культури навіть у 1960-х роках могла вразити кого завгодно. Мається на увазі відомий твір Шадра “Дівчина з веслом”, хоч найбільш поширеною була “дівчина” роботи скульптора Ромуальда Ромуальдовича Іодко, якому належав ще одна масовий шедевр – “Стрибок у воду”, який стояв по всій країні біля кожної калюжі.

Згадка про такі речі якнайкраще дозволяє відчути квінтесенцію принципу перемін, а вже зміна віри відповідає реальному досвідові радянських людей. Тож, мабуть, зрозуміло, чому нині говориться про якісь там садово-паркові прикраси або книжки. Тому що їх вже нема. І тому що світ став інакший. Звичайно, не лише через те, що у ньому інші скульптури, книжки чи будинки. Там просто інші люди, яких ти не знаєш і, признатися, не дуже хочеш знати. Можливо, вони тобі не заважають, але любити їх тебе вже ніхто не змусить.

Ігор Бондар-Терещенко

(7 голосів, середня оцінка: 2.71 з 5)

 Loading ...