Як Гоголь у труні перевернувся, або Хроніка “червоних” перепоховань

Разом із підступною радянською медициною особливим цинізмом в усі часи вирізнялась практика посмертно-ювілейних учт і перепоховань. “Кажуть, ви знімали маску після смерті Льва Толстого, – побожно питалися у майстра-фахівця. – Що можете сказати з цього приводу?” “Що дуже прилипла борода”, – коротко відповів той. Миколі Гоголю, з якого по смерті теж дещо зняли, пощастило менше, адже до рук його ексгуматорів “прилипло” набагато більше поховального краму.

Навесні 1931-го року прах Гоголя, Язикова і Хом’якова переносили з кладовища при Даниловому монастирі до Новодівочого цвинтаря. Відбулась урочиста церемонія, зібрався письменницький бомонд, але могили розривала безпритульна дітвора, оскільки на місці монастиря планували збудувати колонію для малолітніх. З письменників були присутні близько тридцяти осіб, зокрема Юрій Олєша, Валентин Катаєв, Міхаїл Свєтлов, Всеволод Іванов, Владімір Лідін, Валєнтін Стєніч, Ілля Сельвінскій та інші.

Знявши камінь з могили Гоголя, почали обережно рити, невдовзі виявивши чийсь череп. Згодом наштовхнулися на камінний склеп, в якому домовини з тілом Гоголя не було. Словом, працювали копачі до вечора, відривши домовину у бічному відгалуженні склепу. Гнилі дошки, чужі черепи, виритий класик і нетерпляча письменницька братія довкола могили. Дружина відомого архітектора Барановського гірко ридала. “Смотри, как вдова убивается”, – мовив один з охоронців НКВД своєму колезі.

Коли відкрили труну, публіка кинулася дивитись. Видовище було жахливе, адже череп небіжчика був повернутий набік! Варто нагадати, що в письменницьких колах давно ходили чутки про те, що Гоголь не помер, а заснув летаргійним сном. Ну, а прокинувшись у домовині, не зміг вибратись. Словом, “в гробу перевернувся”. І це не вигадки, адже психічно неврівноважений автор “Мертвих душ” ще за життя передбачав свій жахливий фінал. Боявся померти уві сні, ночами не спав, зате вдень, будучи, наприклад, у гостях, тихенько куняв десь у кутку.

Натомість радянські письменники не дрімали. Оговтавшись, зауважили: крім повороту голови, ніщо не свідчить про те, що письменник перевернувся в труні. Кістяк лежав на спині, частина сюртука тютюнового кольору збереглась, дратва на чоботах згнила, і вони розкрились, оголивши ноги.

Тож ніщо не спиняло радянських письмаків, і розпочалася справжня вакханалія, себто пограбування останнього пристановища Гоголя і розтягання його праху на сувеніри. Кожен з присутніх прагнув урвати з домовини щось на згадку про “класика російської літератури”. Владімір Лідін поцупив шматок жилету, Лєв Нікулін відірвав стрічку з позументу на труні, а його колега Алєксандр Малишкін так само відкраяв клапоть від Гоголевого сюртука. Згодом, не знаючи, що з ним робити, Малишкін продав “сюртучну” реліквію поетові Дем’яну Бєдному. Той, будучи затятим бібліофілом і володіючи величезною бібліотекою, замовив вмонтувати цей клапоть у перше, раритетне видання “Мертвих душ” зі своєї збірки.

Загалом з домовини Гоголя, крім фрагментів одягу й поховальних аксесуарів, було поцуплено ребро письменника, стегнову кістку, а також чоботи. Що ж до чобіт, то це був чи не єдиний злочин, мовити б, з виробничих потреб, оскільки стягнув їх з мерця директор цвинтаря, колишній комсомольський працівник на прізвище Аракчеєв. Вкрав, як значив згодом, щоби було в чому на роботу ходити під час промтоварної кризи.

Не лякаючись будь-якої кризи, радянська літературна номенклатура, тим не менш, мріяла про вічність інакше. Стенич на очах у колег вкрав з труни ребро Гоголя, а дехто на чолі з Сельвінським цупив зуби Гоголевого приятеля, поета Ніколая Язикова.

Історія з пограбуванням могил класиків мала як побутове, так і метафізичне продовження. Так, поцупивши ребро Гоголя, ленінградський письменник Стєніч того ж дня заніс його до московського колеги Нікуліна (який втішався лише вкраденим позументом з труни) і попросив зберегти до того часу, як він вертатиметься до себе в Ленінград. “Конечно, конечно! – пообіцяв Стєніч, наче “обокраденный” Шпак з фільму “Иван Васильевич меняет профессию”. – Честное благородное слово”. І тут-таки кинувся замовляти для підміни копію Гоголевого ребра із звичайнісінької деревини, аби оригінал залишити собі.

Повернувшись додому, Стєніч, натурально, зібрав у себе гостей – ленінградських письменників – щоби похизуватися артефактом. Прослухавши урочисту заяву з піднятими чарками, ті випили й закусили, але висловили, тим не менш, недовіру. Тоді ображений письменник, збігавши в сусідню кімнату, приніс загорнуте в ганчірку ребро. Гості кинулись роздивлятися й виявили, що це звичайний дерев’яний цурпалок. Стєніч сидів потому весь вечір, як обпльований.

Втім, решта розкрадачів гробниць також недовго тішилась поцупленими речами класика. Вищезгаданий директор цвинтаря, який вкрав чоботи Гоголя, через три дні зателефонував до хитромудрого Лідіна. “Владимир Германович, я что-то спать не могу, – лопотів колишній комсомольський вожак. – Ко мне третью ночь подряд Гоголь приходит и говорит: “Давай назад ребро!” Поміркувавши, Лідін зателефонував до свого колеги Малишкіна, який недаремно спродав шмат Гоголевого сюртука, оскільки поцупив ще й стегнову кістку класика. “Она у меня была в кармане пальто, – сбрехав Малишкін. – С вечера вытащить забыл, а утром хватился – а ее уже и нет, исчезла”. Але Лідін, знаючи підступність колеги, наполіг, і тієї ж ночі викрадачі пробралися на Новодівочий цвинтар до сплюндрованої могили Гоголя, вирили поблизу неї невеличку ямку, куди й захоронили чоботи з кісткою.

“Как можно после всего случившегося считать писателей высокодуховными людьми?!”, – гукав Всеволод Іванов, якому нічого не дісталося. Хай там як, але все це не врятувало радянську літературу від подальшого занепаду. І навіть не лише літературу, але геть усю російську культуру, якій Гоголь заздалегідь неабияк помстився у доволі містичний спосіб. “Гоголь открутил какой-то винт всередине российского корабля, после чего корабль стал разваливаться, – значив Васілій Розанов про “поховальну” суть автора “Мертвих душ”. – Он открыл кингстоны, после чего началось стремительное и неумолимое потопление России”.

Ігор Бондар-Терещенко

(11 голосів, середня оцінка: 4.64 з 5)

 Loading ...