У освітлений тьмяною лампою хлівець вбігають люди, одягнуті у подобу середньовічних костюмів. “Ми знайшли останній ключ! Де скриня?”, - каже дівчина із ключем у руці. Помітивши у кутку важкезну стару скриню, гравці кидаються до неї і починають шукати замок. Ще мить - і в руках у переможців опиняється мішок золотих монет. Його ледве можна зрушити з місця - всередині чотири тисячі гривень монетами по гривні, мішок важить близько сорока кілограмів. На обличчях щасливців сяє тріумф: “Ми перемогли!” З усіх боків лунають привітання, клацають фотокамери, хтось починає награвати на гітарі. Саме так закінчувалась екстремальна розвага “Сталкер”, що пройшла в околицях Батурина минулих вихідних, на День Конституції.

Для тих, хто не знає: “Сталкер” має лише опосередковане відношення до однойменної комп’ютерної гри. Насправді це цілком реальний квест. Зараз подібних забав організовують досить багато, але “Сталкер” має характерні особливості. По-перше, під час гри учасники долають територію на своїх двох.

По-друге, учасники можуть перевірити не лише власну кмітливість, а й витривалість, хитрість, спритність, інтуїцію, чесність, повагу до людей, організованість та інші якості. Найбільшу ейфорію, звісно, отримує та команда, яка завдяки своїм чеснотам знаходить скарб. Ну і по-третє: учасники повністю “вживаються” в атмосферу місцевості.

Адже на декілька днів вони можуть опинитися в найнесподіванішому куточку України. Гравці шукають спільну мову з “аборигенами” і, як показує досвід, часто перемагають ті, хто вміє “розговорити” місцевих. Але про все по порядку.

Організація гри
Організатори називаються регентами (так само і гравці мають назву - чуваки). Насамперед регенти обирають зону гри - місце її проведення. Ті, хто давно грає в “Сталкер”, вже встигли побувати і на Львівщині, і в Карпатах, і в житомирському Поліссі, і поблизу Чернівців, і ще багато де. Найчастіше регенти вигадують легенду - своєрідне історичне або міфологічне тло для гри. Організатори мусять витратити досить багато часу, аби ознайомитися з зоною гри, знайти точки, де будуть розставлені артефакти - підказки та завдання для гравців, які мають вивести їх до скарбу.

Артефакти ховають у закинутих, часто важкодоступних місцях: у старих підвалах, на маловідомих вулицях, у лісі. Організатори також підбирають статистів, або ж акторів, та субрегентів - це ті люди, які посильно допомагають у створенні гри та знаходяться на точках, щоб давати завдання гравцям. Після того регенти формулюють правила та оголошують збір команд.

Кожен учасник команди сплачує символічний внесок - на ці кошти організовується гра та підготовлюється скарб, зазвичай це декілька тисяч гривень. Потім призначається дата та місце старту.

Гра-16: бурсаки, мавки та інші “вечоринахуторіпоблизудиканьки”
На шістнадцятий за рахунком “Сталкер” регенти вирішили перенести гравців у минуле. За легенду гри взяли таку собі гоголівщину. Серед статистів були і бурсаки, і чумак, і перевізники, і відьми, мавки та водяники. Власні ролі отримали і гравці. За правилами, у кожній команді мало бути шість чуваків. Між ними розподілялося шість ролей: лідерство, сила, спритність, харизма, інтелект та мудрість. Не обійшлося і без сучасніших домішок, уже за Сергієм Лук’яненком: кожна команда мала пристати на “світлу” або “темну” сторону сили. За концепцією, світлі та темні мали змагатися між собою.

“Нас заморозили на цілих півгодини!” - збуджено розповідав лідер однієї зі світлих команд про те, як довелося їм постраждати під час магічного поєдинку. “Наші супротивники попросилися до селянина на віз і втікали від нас. А коли той селянин зустрів товариша та розговорився з ним, ми їх наздогнали і таки заморозили!” - хвалилися чуваки з іншої команди.

Іще одне нововведення шістнадцятої гри: регенти ввели ігрові гроші - “золоті” (п’ятикопієчні монети, пофарбовані золотою фарбою з балончика). За виконання завдань учасники отримували золоті, які згодом мали стати їм у пригоді. Ну і, нарешті, в цю гру, на відміну від інших, були введені ключі. Цього разу гравці не просто мали йти маршрутом, орієнтуючись по карті та виконуючи завдання, але й вигравати у статистів ключі. В кінці гри певна кількість ключів дозволяла знайти Великий Ключ від скрині, у якій ми заховали скарб.

І от - глупа ніч з п’ятниці на суботу. На мосту через Сейм, одразу за Батурином, починають збиратися гравці. На галявині неподалік розпалюють багаття. Прибувають регенти та субрегенти, приносять з собою музичні інструменти. Б’ють барабани, грають сопілки - і на галяві з’являються учасники. Кожна команда має власний прапор, усі учасники вдягнуті в ігрові костюми. Як потім сказав хтось із гравців, усе це дуже нагадувало шабаш:) Костюми мають своє власне призначення - на представленні команди отримують за гарний вигляд по декілька золотих. Закінчується дійство, коли займається зоря, над Сеймом піднімається легкий туман, падає важка холодна роса, співають солов’ї. Третя година ночі, світає. Усі порядні люди у цей час тиснуть щокою на подушку:) Але для сталкерівців - жодних перешкод. Анітрохи не втомлені, збуджені передчуттям пригод, вони перепаковують наплічники. Свято наближається. На старт!

Гра
Протягом усієї гри я виконувала роль Шинкарки. Після старту ми з моїм напарником - а це відомий читачам Інфопорну автор, Гліб Кантер, що на грі виконував роль Картографа та продавця артефактів, - рушаємо в шинок. Розмістили його в обійсті Кантера, на хуторі Обирок. Там уже було облаштовано довгий стіл для шинка, а у хліві - магазин для артефактів. Роль магічної зброї відігравали предмети побуту, якими користувалися з добру сотню років тому, а подекуди хуторяни використовують і досі. Деякі артефакти давали змогу на півгодини “заморозити” гравця з команди супротивника, інші - нейтралізувати дію “заморозки”. Уже з самого ранку - близько сьомої години - на подвір’я до Кантера увірвалися три команди. Я, як і годиться шинкарці, запропонувала їм поїсти та хильнути. Від горілки відмовлялись - а от зігрітися вином багато хто з учасників погодився. Також я запропонувала командам виграти у мене в карти п’ять золотих. До ігрового столу були запрошені Спритність та Харизма з кожної команди.

Як і передбачалося, мені програла одна з команд. Отож, коли дві команди переможців уже чимдуж побігли далі досліджувати маршрут, переможені лишилися у шинку відіграватися. І отримали перевагу. Поки Спритність і Харизма вдруге намагалися обіграти шинкарку, Гліб показав іншим гравцям команди прейскурант магазину та розповів про артефакти на продаж. А отже, коли на руках у команди опинилися довгождані золоті, вони доклали їх до монет, отриманих на представленні, і добряче “затарились” артефактами атаки та захисту. Команди, що побігли на маршрут, таких переваг не отримали.

Щоправда, уже з обіду артефакти купували усі команди, бо деякі з них отримали “по голові” від найбільш спритних. Отож, щоб не постраждати від чергової “заморозки”, мусили купувати захист, а щоб переграти супротивників - атаку.

Загалом, два ігрові дні ми з напарником метушилися по господарству та обслуговували шинок і магазин. Я згадувала багатьох своїх приятелів, які у майбутньому мріють мати власний бар або ресторанчик: ех, не знають вони, що це таке! Адже треба подбати про те, аби відвідувачі шинку не тільки були ситими, але й відпочили та отримали естетичне задоволення. А отже - постійно доводиться нарізати безкінечні кілограми ковбаси та сиру, відкривати безкінечні пляшки, мити безкінечні склянки, заварювати безкінечний чай - і без кінця прибирати зі столу! І при цьому - посміхатися, жартувати, підбадьорювати гравців. Утім, за відгуками гравців я знаю, що наша локація їм сподобалася чи не найбільше: можна було розслабитися, порозважатися грою в карти, попоїсти, хильнути чарочку і просто повалятися на травичці та потішитися легковажною бесідою.

У інших субрегентів та статистів завдання були важчими. На локації Чумака, над Сеймом, потрібно було плавати довкола дерева, щоб визначити, чому воно впало у воду: на стовбурі регенти намалювали блискавку. Волоцюга зробив над заплавою річки мотузкову переправу - учасники мали на карабінах перебратися на протилежний берег та знайти там завдання.

А Перевізник на Сеймі човном переправляв гравців; човен регенти взяли у місцевих мешканців, і був він латаний-перелатаний та ще й дірявий. Одна з команд недалеко від берегу повним складом шубовснула у воду. Водяники, яких ми розмістили на озері віддалік від хуторів, взяли з собою вудку (ще навесні ми ходили до того озера і були впевнені, що там достатньо риби). З початку літа озерце підсохло, риби, як виявилося, там зроду-віку не водилось - а отже, вудка виявилася непотрібною. Учасникам, що приходили в гості до Водяників, аби отримати ключа, доводилося вручну зловити жабу - земноводних було вдосталь.

Загалом фабула гри склалася такою, якою ми її собі й уявляли. Не обійшлося й без “маленьких технічних неув’язочок” - однак таке буває кожного разу, оскільки жоден регент не здатен передбачити усього.

Переможці
Скарб регенти заховали у Глібовій скрині в шинку. Близько опівночі на обійстя до Гліба, як вихор, увірвалася одна з команд. Коли вони забігли до хлівця, відкрили скриню та витягли скарб, мене разом з усіма іншими гравцями, що, втративши надію на перемогу, відпочивали у шинку, охопила просто шалена ейфорія! Це був момент істини - команда-переможець бавилася монетами з мішка, фотографувалася й співала, а я стояла осторонь і міркувала собі: у “Сталкері” немає переможців і переможених, бо навіть той, кому не вистачає мінімуму зусиль, аби взяти скарб - отримують насолоду, яку мало з чим можна порівняти. Це не тільки радість змагання і конкуренції - це ще й втіха від єднання з однодумцями. І я мала нагоду у цьому впевнитись - на заключному бенкеті учасники команд-супротивників браталися, як найкращі друзі.

Замість післямови

“Сталкер” намагається відмежуватися від будь-яких ідеологій і залишитися грою заради гри. Однак соціальна складова у цієї розваги все ж присутня, і хоч-не-хоч, ігнорувати її не варто. Мабуть, старші читачі Інфопорну пригадують радянську гру “Зарніца”. Попри усю її ідеологізованість, вона таки об’єднувала молодь, давала можливість “пограти м’язами” та виявити власні сили і снагу до життя - принаймні, так мені здається. Зараз про створення подібних розваг для молодих ніхто не замислюється. Владі не до того: державні мужі (вони ж “бидлоеліта”, як любить називати політиків моя колега Тетяна Монтян) - зайняті у -надцятому колі дерибану недокраденого. Ну що ж, вони не хочуть - а ми можемо! Мені здається, це дуже оптимістична новина. Дрібка творчості, частка організованості, кмітливість, фантазія та здатність до логістики допомагають об’єднатися сотні-другій людей, аби провести складно організовану гру, потусуватися з друзями - і ніяка ініціатива “згори”, гранти, фінансування та інші втручання - для цього не потрібні!

Є й інша сторона медалі, яка, до речі, не менше надихає. Дуже часто доводиться чути думку - створення досконалого суспільства неможливе. Коли я бачу подібні коментарі на форумах, мені завжди хочеться запитати: а ви намагалися? Годі й чекати, що щось подібне здійсниться, доки не закинеш усі ці безглузді словесні конструкції, не збереш однодумців та не спробуєш разом з ними пофантазувати і створити для себе… ну хоча б розвагу - у якій, однак, тріумфують найкращі людські якості. І для цього нічого не потрібно - лише довіра до інших людей, відкритість і бажання експериментувати.

Додати можна лише одне. Приєднуйтеся до наступного “Сталкера” - буде весело!

Автор висловлює подяку за фото командам КГБ (Крейзі Гармоніка Бенд) та ФБР (Фотограферз Бенд Інсайд) activeteam.com.ua.

Офіційний сайт гри “Сталкер” - stalker.kiev.ua

Історія старого Чумака

Сьома ранку, субота – після безсонної ночі біля вогнища мене разом з речами вивалюють із авто на березі Сейму, Колюня дає останні цеушки та відчалює. Озираюся навколо – розділити зі мною компанію нікому, хіба що самотньому гайстру, що повагом підбирає жаб трохи оддалік.

Швиденько ставлю намета. Команди вже давно на маршрутах, тому перші можуть прибігти будь-якої миті. Розпалюю вогнище – на горизонті ще чисто. Значить, можна не поспішати. Роздягаюся, беру в зуби маркер та лізу в Сейм.

Там, за кілька метрів від берега з води стирчить гілля старого поваленого дерева. На ньому я залишаю знак блискавки – команди будуть його шукати.

Одинадцята двадцять п’ять – ось, нарешті!!! Прибігає перша команда – це «КГБ». Коротко ввожу їх у суть справи: «У мене є для вас підказка на великий ключ, я можу віддати її вам прямо зараз. Але у мене ще є невелике завданнячко на маленький ключ – ви можете взяти ще й його. Проблема в тому, що тоді ви не отримаєте підказки на великий, аж поки не здобудете малого». Команда із задоволенням погоджується, і Сила отримує завдання та лізе у воду – шукати на дереві намальовану мною блискавку (але про це ще ніхто, окрім мене, не знає). Решта команди дістає коньяк та харчі і починає підснідувати. Чумака теж не забувають

Поки вони шукають, прибігають ще дві команди. Одна одразу ж береться до завдань, а інша вирішує трохи перепочити – хлопці знову-таки дістають коньяк, а дівчата лізуть купатися голяка. Крига скресла, панове присяжні засідателі. Гра почалася!!!

П’ята ранку, неділя – прокидаюся від того, що хтось ненав’язливо розхитує мій намет. Вилажу зі спальника, протираю очі. Біля намету – команда, точніше, пів команди – решта йде ген у степу. Чи то не спали всю ніч, чи то встали раненько. Вимагають завдань і ввічливо просять п’ятдесят грамів «на поправку». Даю і те, і інше. У них вже є 5 великих ключів, навіть більше – тому вони можуть отримати ще й додаткові завдання. Принцип той самий – можна або брати підказку на одразу два (!) великі ключі, або спробувати взяти ще й маленького. Бажання отримати побільше бере своє – і команда починає з маленького, навіть попри те, що його повинен виконувати Сила, а він відстав. Завдання просте: побороти Чумака старовинним народним способом «навхрест» - руки борців зчіплені за спиною суперника в замок, завдання – виштовхати його за межі імпровізованого «рингу». Команда відверто сумує – їхня Сила явно поступається Чумакові габаритами. Короткий двобій доводить те, чого і слід було чекати – «жадібність фраєра погубить». Ні малого ключа, ні підказки на два великі. Але оскільки команда світла, а Чумак – теж світлий персонаж, я даю їм на вибір додаткове завдання. За два золотих – або спробувати ще раз (ггг), або сплавати на той бік Сейму та назад, або знайти на луках три рослини, які я вкажу. Команда зважує шанси, оцінює власні сили і знання з ботаніки – і вирішує плисти. Це не стільки важко, скільки забирає дорогоцінний час.

Поки вони плавають, прибігають ще дві команди. Одна (майбутній переможець, але про це ще ніхто не знає) ще не снідала – нема чим. На шість чоловік у них лише пляшка горілки та невеличкий кубик сала. Я ділюся з ним хлібом, сиром та ковбасою, а вони наливають мені горілки у тоненьку пробірку – дуже зручно, до речі.

Ближче до вечора стає відомо: команда, яка має 13 великих ключів, може отримати підказку на скарб. Вчетверте за два дні до мене прибігає «ХО ТІМ» - у них є потрібна кількість, я даю їм переписати підказку із секретного блокноту та сфоткати її на телефон. Команда поспішає – скарб близько.

Пів на першу ночі, понеділок – я сиджу на березі, палю багаття та чекаю машину, яка має забрати мене на «базу». Речі спаковано, ліхтарик та мобілка давно розрядилися, дрова закінчуються. Скарб, за останньою інформацією, мають знайти з хвилини на хвилину. Стара верба над головою скрипить та тріщить від вітру…

Сталкер!!!

Олександра Тимошенко, Олексій Бик

 

Обговорити статтю на Форумі »»