Українська “рука Москви”, або Як наших бовванів пародіювали

За похмурих часів, коли репресії в УРСР лише починалися, опозиційні течії української літератури змушені були переходити на Езопову мову. Одним з провідних майстрів цього жанру несподівано став загадковий адресат з Москви, якому судилося стати класиком української літературної містифікації.

У середині 1927-го року лідер українських футуристів Михайль Семенко отримує з Москви один за одним два листи, з яких з подивом дізнається, що крім нього, існує ще один геніальний поет-футурист. “Я теж брюнет. 25 років. Апетит колосальний. Ставка – 225. Дипкур’єр. Циркулюю: Париж – Москва”, – повідомляв про себе нахаба. – Про ступінь зачарованості моїми творами пиши негайно”. Надалі це листування регулярно друкувалося в журналі “Нова Ґенерація”, і саме з нього розпочалась історія міфічного поета Едвард Стріхи – явища безпрецедентного в українській культурі, хоч і не оригінального в жанрі літературної містифікації.Втім, на відміну від своїх славних попередників – Козьми Пруткова, створеного братами Жемчужніковими на пару з А.Толстим, або Черубіни де Габріак, за чиїм іменем ховався М.Волошин та ін., – Едвард Стріха свідомо виступив саме з політичною сатирою, не обмежуючись літературною. Адже футуристи на чолі з Семенком цілком серйозно притягали ленінізм у мистецтво, тому жартувати тут не випадало.

Насправді ж Стріха починався весело, оскільки це був жарт літературного критика Костя Буревія, якому після операції лікарі заборонили займатися неприємною роботою. Лежачи в ліжку, він починає розважатися – пише пародії й надсилає їх з Москви до Семенка. Тож під маскою Едварда Стріхи ховався 39-річний Буревій, чиє прізвище стояло у Великій радянській енциклопедії (1925) поруч із Бухаріним. Літературною працею він почав займатися лише від 1923-го року, а до цього з 15-літнього віку перебував на партійній роботі, неодноразово підлягав арештам і висилкам, був членом російських Установчих зборів за есерівським списком, організатором Поволзького повстання проти більшовиків, колишнім соратником Скрипника, Петровського, Єнукідзе. Живучи в Москві від 1919-го по 1929-ий роки, Буревій займався популяризацією української культури: читав лекції, організовував виставки, заснував видавництво “Село і місто”, де з’являлися твори заборонених в Україні авторів, а також “Украинскую Театральную студию“, яка згодом стає державним театром і розвалиться у 1934-му.

Але про те, що саме Буревій – це поет-футурист Едвард Стріха - ніхто не здогадувався. “Лише мама, її подруга і я – семирічна були посвячені в цей секрет, – писала з Нью-Йорка дочка письменника до автора сих рядків. – Коли прибігали й розпитували про Стріху семенкові “шпигуни”, батько дивувався: “Ви не зустріли його на сходах? На ньому плащ в чорну і жовту клітку! Він, мабуть, і досі чекає трамваю на зупинці!” Шпигуни стрімголов збігали сходами з п’ятого поверху. Верталися задихані – розминулися. Розпитували маму і мене. Я мудро казала, що він красивий, дарує мені цукерки і мандарини”.

Загалом виступи Едварда Стріхи – це нахабна сатира на “передові явища” у тогочасній українській літературі, які мали на меті знищення “усього старого”, “запровадження ленінізму в мистецтво”, а також “побудова комунізму в культурі”. Саме на цю незграбну консолідацію сил звертав увагу читачів Стріха, розглядаючи згодом свою творчість як “пародію на весь український футуристичний трафаретний стиль, на їх трухляві канони і новохуторянську моду”. Саме у такий барабанно-офіціозний спосіб він співпрацював з “Новою Ґенерацією”, виявившись з часом, як сам значив, “укрліфовським “генієм” і ватажком, бо до мене прислухалися й на моїх творах училися писати, за порадою центрального органу українського ліф’у”. Навіть начальство з московського ЛЕФу високо оцінювали його особу, пишучи, що “Эдвард Стриха является единственной своеобразной “литературной личностью” в журнале: это какой-то укрфутуристический Козьма Прутков!” (В. Тренін).

Згодом до М. Семенка доходять чутки про пародійний характер особи Едварда Стріхи. Він поспішає поховати небезпечного адресата, спершу підписуючи його іменем власні твори, а потім друкуючи 1929-го року некролог на смерть поета. Наступного ж року король містифікацій Стріха, чия творчість виявилась не гіршою за писання інших “королів футуропрерій”, повністю пориває з Семенком, коментуючи це так: “я / пародези / на них / (у їх же журналі) / лівою ногою / творил функціональні / щоб сміялися з них / на Донбасі й на Дезі / а Михайль енко нко / і К° / кричайль: / – функціонально! / – геніяльно!”.

У прощальних листах до читачів “Нової Ґенерації” Едвард Стріха повідомляв, що переносить свою діяльність зокрема на шпальти журналу “Аванґард”. Насправді ж, починався найтяжчий період у житті письменника, пов’язаний з подальшою політикою Москви в Україні. Тому редактор “Аванґарду” В. Поліщук попереджав свого нового авантюрного співробітника: “Едвард Стріха може жити на наших сторінках, але ми самі до твору, що першим буде уміщений, дамо примітку без вихилясів, скромно роз’яснивши та й уже”. Таким чином “роз’яснений” Стріха входив в історію української літератури майже фізично, але в іншій іпостасі, оскільки войовничого його духу, як було зазначено, до тієї історії самі ж брати-українці вже не допускали.

Переїхавши 1929-го року до Харкова, критик К.Буревій відходить від пародійного образу Едварда Стріхи, а вже наступного року змушений опублікувати власну “Автоекзекуцію”. “Ті люди, що створили мене, Едварда Стріху, мали свої принципи, – розвінчував автор своє начальство, – але мені вони призначили місію безпринципного поета, поета, що без особливих вагань перебігає з однієї літературної організації до другої й однаково ретельно пропагує протилежні літературні програми”. Таким чином, “останнє слово” поета-пародиста вкотре виявилось… відвертою сатирою на тогочасну радянську самокритику.

Ігор Бондар-Терещенко

(3 голосів, середня оцінка: 3.67 з 5)

 Loading ...