Сотня лет пройдет, не повторится,

Не вернется это никогда.
На земле была одна столица,
Все другие – просто города.
Г.Адамович

…Акурат цими днями, але у 1934-му році, столицю УРСР переносили до Києва. Як це сталося? Точніше, “Харків, Харків, де твоє обличчя?” – як віршував Павло Тичина. Якщо мова про суто технічні заходи, то досить згадати, що при цьому з Харкова, цієї примарної “першої столиці”, виїхало хіба що з півтора десятка більшовиків. Якщо ж говорити про справжні причини, то варто, мабуть, таки розглянутися трохи ширше. “Акт українського уряду і ЦК КП(б)У має особливе значення не тільки для самої України, не тільки для СРСР, але також і міжнародне”, – писалося тоді в офіційному речнику “Революция и национальности”. Під ту пору йшлося про поширення радянофільських тенденцій на весь радянофобський світ, задля чого повсюдно застосовувалося активне переміщення чевенґурівської атрибутики: столиць, річок, садків, а також безпосередньо народів.

Що залишалося Харкову? Після столичної ейфорії часів прокуратора Постишева – майже нічого. Єгипетська незворушність Держпрому, на диво непосидючі пам’ятники і могили корифеїв слова, науки й театру, окраїнна фантасмагорія письменницького Будинку “Слово”, а також міщанський псевдокласицизм центральних вулиць, дві чи три з яких були дбайливо “обагрены” революційною кров’ю.

Одне слово, була у зайчика хатка-луб’янка. У Куліша був собака Джой, у Хвильового – Пом, у Любченка – Дан. “А за Тайґанським мостом, де починається робітничий поселок – реальні результати капебеу”, – приречено нотував автор спалених “Вальдшнепів”.

Позаду у Харкова були зруйновані церкви і розкуркулене селянство, кілька номенклатурних самогубств, низка політичних процесів і ще купа малоцікавих подій, корисних, тим не менш, для кращого розуміння нащадками тієї хрестоматійної епохи.

У наступному десятилітті місто ніби як оклигувало від клінічної смерті. Горіло й відроджувалось, чіпляло на свої фасади тризуби, відозви та “червоних” агентів. Словом, активно підтримувало німецько-фашистський “новий порядок”. Подальші часи були вже не такі веселі і героїчні. Зникли кураж, голярні і поет Володимир Свідзінський з незакінченим пасьянсом. Натомість на парканах з’явилися спеціальні скриньки для доносів.

З часом громадянський стиль у зоряній архітектурі Харкова знову повільно трансформувався в імпресіонізм з незмінним доважком сюрреалізму. У 1960-их тут жив поет Лимонов і помирав маляр Єрмілов. У 1970-их збудували метро. У 1980-их відбувся перший в історії Радянського Союзу страйк іноземних студентів і приїхали грузинські “Бітлз”. Нарешті, у 1990-их роках у місцевому видавництві видали повного Камю, висадили на повітря філармонію і відкрили перший “Макдональдс”.

Перед цим, щоправда, була закрита єдина у місті галерея сучасного українського мистецтва. Неслухняним язиком, з поганою малоросійською вимовою, голова місцевого управління культури, відомий поет-пісняр вирік: “Цей, як його, “Український Засів” закрити”. І “Український Засів” закрився. Наче віко труни над черговим періодом “українізації”. І владою знову були відновлені колишні кримінально-культурні структури із своєю братвою і номенклатурою.

Тож віко закрилося, і хоч від початку не було ніякої “першої столиці”, а просто у наказному порядку до міста в’їхало півтора десятка більшовиків, хоч і не було ніяких політичних самогубств, а стрілялися здебільшого по-п’яні; хоч і не було ніякого “трудового тилу”, а самі лише покинуті напризволяще, а по війні репресовані чухраїнці; хоч і не в українському мистецтві річ, а в конкретному антиукраїнському середовищі… хоч ні столиці, ні самогубств, ні середовища… автор, тим не менш, не розділяє цього ліберального захвату: мовляв, нічого не було. Як же ж не було ?! А це все — що таке?..

З-поміж згаданих подій в пам’яті залишаються якісь окраїнні, водевільні “роки життя”, схожі на недоречні влітку ялинкові прикраси чи на всюдисущу вату між віконницями. Тісно пов’язані між собою, ті компостовані страхом привокзальні роки мало чим різняться один від одного, а кожен з них від самого себе, оберненого на дев’яносто гуральняних градусів і накрученого, наче на трофейному патефоні, із самісінького золотушного початку.

І крім метафізичного жаху і туги, інколи буває вільно відчути невтішну мудрість подібної уніфікованої відповіді на уніфіковану порожнечу вітру, дощу і несходимих кілометрів усієї цієї Слобідської Швейцарії із Степовою Елладою включно.

Ігор Бондар-Терещенко

фото звідси

Обговорити статтю на Форумі »»