Як козаки до Сталіна їздили

И к нему, в его сердцевину,
Я без пропуска в Кремль вошел,

Разорвав расстояний холстину,
Головою повинной тяжел.

О. Мандельштам

Стенограма цієї зустрічі довгі десятиліття зберігалася в “спецхранах”, і зокрема в Центральному партійному архіві. Але, навіть ставши доступною, вона не додає жовто-блакитних кольорів до “червоної” суті української культури, змальовуючи “національних” лідерів далеко не з кращого боку. Рвачі, підлабузники й страхополохи – ось ким виступили вони задовго до будь-якого терору.Тиждень української літератури в Москві, що тривав 5 – 15-го лютого 1929-го року, почався ще до її офіційного відкриття. 3-го лютого, о 2-ій години дня, до Москви приїхало понад 50 літераторів і 12 представників світу мистецтв. Серед них П.Тичина, М.Хвильовий, М.Куліш, О.Вишня, Л.Курбас, О.Довженко та інші. Були відсутні політично непевні “неокласики”, а також підозрілі письменники з об’єднання “Західна Україна”.

Наступного дня в Будинку Спілок виступав з привітальним словом А.Луначарський. “Смешно подумать, – манірничав Анатолій Васильович, – нам сейчас много легче познакомиться с английской литературой, нежели с такой близкой украинской…” Звісно, він лукавив. Адже не так давно, в березні 1927-го року, на Шевченківському вечорі він виголосив, що українська мова не пристосована до вимог культури, і в минулому існував лише один великий класик – Тарас Шевченко, якого нині наслідує самий лише одеський поет Едуард Багрицький.

Ну а 12-го лютого 1929-го року сталася зовсім неймовірна для всіх наступних часів подія. Цього дня українських письменників приймав у ЦК ВКП(б) сам генеральний секретар Йосип Сталін. Усі “непорозуміння” з приводу перекладів, мовного питання і будь-якої іншої “контрреволюції”, звичайно ж, були забуті. Адже для української делегації важливо було вирішити нагальні матеріально-побутові проблеми. Наприклад, виклопотати в начальства технічне устаткування для щойно збудованого кооперативного письменницького Будинку “Слово” у столичному Харкові. Тому запобігали перед всесоюзним начальством, як могли.

Скандально-радикальні націонал-патріоти на кшталт Хвильового, Куліша, Леся Курбаса сиділи у залі мовчки, слухаючи, як цькують то п’єси Булгакова (власне, для цього російські колеги з РАППу й запросили “національну” масовку), то їхню рідну неньку Україну. Лише поет-авангардист В. Поліщук, який здавна “косив” під блаженного, поцікавився було з місця щодо Курської, Воронізької губерній та Кубані. Мовляв, тамтешні українці хотіли б приєднатися до України. На що Сталін сухо відповів, що це не стосується долі російської та української культури, про яку наразі мова. Гості-письмаки, майбутні й тогочасні автори одіозних п’єс, памфлетів і гасел “Геть від Москви” злякано промовчали перед “вождем народів”. Який, звісно ж, далі не церемонився із малоросійськими страхополохами.

“Теперь еще вопрос: – звернувся Сталін до принишклих українських письмаків, – плохо переводят русские литературные произведения?” Із зали вигукнули: “Совсем не переводят, мало и плохо”. “Вы тоже, товарищи, очевидно, грешите в этом отношении, – докоряв генсек. – “Бруски” не читали, Коробова не читали, “Катя Долга” Коробова – не читали”. Зала удавано ворохобилась: “Нет, читали”. Натомість Сталін не вгавав: “А, например, Билль-Белоцерковского у вас, пожалуй, из гордости не переводят на украинский язык”. Але й аноніми з залу не здавалися, відчувши, що бити цього разу не будуть: “Киршова “Рельсы гудят” давно уже идут. “Разлом” давно идет”.

Більше того, на питання генсека щодо стану справ у Галичині І.Кулик відповідає у тому ж вірнопідданському дусі, наслідуючи горезвісний стиль міністра Валуєва, саме того, що 1876 року заявив: “Никакого украинского языка не было, нет и быть не может”. Тож Кулик майже так само зауважив: “Но я хочу один момент отметить, легенду о галицийском языке. Это вещь, которая страшно мешает работать. Никакого галицийского языка, кроме языка Шевченко, нет”. І тому, коли із зали закинули, чому “стало почти традицией в русской литературе выводить украинцев какими-то дураками и бандитами, и в “Шторме”, например, украинец выведен настоящим бандитом”, генсек небезпідставно вирік: “Возможно. Но, между прочим, это зависит и от вас”.

Так, усе залежало від українських письменників, які будучи зазвичай радянськими, самі про себе свідчили словами драматурга М. Куліша: “Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний, і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Європу”. Так воно, в принципі, й сталося, адже величезний масив ідеологічно-партійного непотребу в літературі 1920 – 30-х рр. ще довгий час сприйматиметься за “українське” відродження, гальмуючи поступ історичної правди про наських “козаків” і “розбійників”.

Ігор Бондар-Терещенко

(3 голосів, середня оцінка: 3.67 з 5)

 Loading ...