Скандал навколо знаменитих проектів Законів України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» та «Про внесення змін до Закону України «Про статус суддів» між вищими судовими ієрархами на чолі з Головою ВСУ Василем Онопенком - та навколопрезидентською різношерстною тусівкою в складі, зокрема, таких цікавих персонажів, як Ківалов чи Пукшин - вже котрий день збуджує юридичну громадськість країни. Збуджує настільки, що ця тема навіть планується до обговорення на “головному скандал-майданчику” - у Савіка Шустера.Сторонні спостерігачі, далекі від проблем реформування судової системи та невтаємничені в періпетії підкилимної боротьби за контроль над ринком замовних судових рішень, об’єктивно неспроможні визначитись з головним питанням всіх конфліктів - “хто тут білий, а хто – чорний”. Хоча особливо просунуті вже здогадалися, що на всіх сторонах цього конфлікту, м’яко кажучи, клейма нема де ставити.

Перш за все треба чітко розуміти, що Верховному Суду України ніякі реформи не потрібні в принципі. Бо їм там в їхніх червоних мантіях і так непогано – приміщення прекрасне, зарплати величезні, соціальне забезпечення – в кращих традиціях часів застою. Крім того, практично всю роботу роблять за них помічники, плюс – необмежений вплив на кадровий добір, на прийняття рішень “низовими” суддями, безконтрольні можливості для безкоштовного, ггг скасування будь-яких рішень та участь в плетінні політичних інтриг… Не життя, а суцільна лафа! Суддів ВСУ зовсім не обходять проблеми, від яких потерпає судова система та громадяни, змушені вдаватись до її послуг. А тому лише люди з надзвичайно бурхливою фантазією здатні запідозрити Василя Онопенка сотоваріщі хоч в якомусь бажанні займатись реформуванням української судової системи.

З іншого боку – українських політиканів також менше за все хвилюють такі дрібниці, як практична недоступність державного сервісу з розв’язання суперечок пересічним громадянам. Така безглузда ідея, як “подумати про народ” їм також навіть на думку не може спасти. Їх бісить те, що вони в поті лиця свого, у важких внутрішньовидових битвах – займаються дерибаном земель, залишків майна та бюджету, а на шляху прогнозованої легітимізації награбованого стоять абсолютно неконтрольовані істоти в мантіях, які нє пашут, не сєют, нє строят “гребуть бабло ні за що”. Фактично, судді багатіють за власні підписи та печатки судів на рішеннях, які за них пишуть адвокати наших дерибанщиків! Зрозуміло, що політикани вважають такий стан речей надзвичайно несправедливим та намагаються “хоч щось з цим зробити”.

Така безумна ідея, як створити дійсно нормальну, працюючу судову систему в інтересах всього суспільства нашим політиканам, зрозуміло, навіть на думку не спадає. Все, чого вони хочуть – це “перетягнути ковдру на себе”. Звісно, з урахуванням ресурсів, які є в розпорядженні кожного з них окремо та в цілому у тимчасових угрупувань, до яких в даний конктерний момент часу вони входять. Саме цим пояснюється стрімка зміна точки зору Балоги Ющенка на спірні законопроекти: минулого року він їх “задвинув”, а зараз – вони раптом стали для нього заледве не панацеєю.

Система судоустрою – це складний механізм. Усі його “деталі” мають бути продуманими саме в комплексі та добре “притертими” одна до одної. Тобто, навіть якщо поставити в ту іржаву “копійку” без гальм та з шаленим люфтом в кермі, якою наразі є наша сучасна українська “машина правосуддя” новенький, блискучий мотор від “Роллс-Ройса” - вона нікуди не поїде.

Тобто, механічно “пересадити” на український “правосудний” грунт якісь окремі прогресивні новели – не вийде в принципі. Це очевидно для будь-кого, хто хоч скільки-небудь “в темі”. Насправді законопроекти, навколо яких розгорівся сир-бор, не можна назвати зовсім вже “пропащими”. В них є деякі концепти, які дійсно могли б непогано спрацювати, але – лише у випадку саме комплексної реформи всієї системи судоустрою.

Наприклад, відмова від “жорсткої” адміністративно-територіальної прив’язки судів. Для тих, хто не здатний мислити абстрактно, пояснюю: наприклад, ви живете в Казанківському районі Миколаївської області, займаєтесь дрібним бізнесом та змушені часто судитись з клієнтами. Ваш Апеляційний суд знаходиться в місті Миколаєві, тобто більше ніж в трьохстах кілометрах від вашого місця проживання. В той же час, до Кіровоградського Апеляційного суду вам їхати всього 80 кілометрів. То чого б не “приписати” ваш рідний, місцевий суд Казанківського району до умовного “Кіровоградського” судового округу?! До того ж, така реформа зменшить залежність суддів від місцевих чиновників з державних адміністрацій… І що ж зроблено з цією прекрасною ідеєю в запропонованій редакції Закону “Про судоустрій”?! Правильно, пропонується визначати їх територіальну юрисдикцію Указами Президента України!

І таке можна написати ледь не про кожну концептуально нову пропозицію, що міститься в обох законопроектах – ідея нібито непогана, але виконання!… але відсутність цілісності!… але ж ганебна юридична техніка!… (Детальніше з станом законотворчості в Україні можна ознайомитись тут).

Безумовно, обидва законопроекти є абсолютно неприйнятними та потребують повної переробки. Також слід з сумом визнати, що в поточних суспільно-політичних умовах Україна неспроможна провести кардинальне, цілісне реформування судової системи – через відсутність політичної волі та принципову неможливість узгодити принципові, концептуальні питання імплементації реформ.

Чи означає це, що українцям слід з горя загорнутись в простирадла та повільно повзти на кладовище?

Зовсім ні, звичайно. Нормальна людина, у якої є стара, роздовбана “копійка”, але немає грошей на придбання хоча б беушного “Ланосу”, навряд чи витрачатиме всі наявні у неї ресурси на те, аби поставити на цю “копійку” автоматичну коробку передач від “Мазератті”. Нормальна людина перш за все полагодить гальма, усуне люфт в кермі та підварить пороги, а вже згодом, заробивши на цьому підлатаному “корчі” трохи грошей – подумає про придбання трохи кращої машини, і так далі.

Не треба братись за глобальне реформування, яке апріорі приречене на провал. Достатньо для початку запровадити дрібні новели.

Перш за все - це відкриті публічні формалізовані іспити для всіх юристів країни. Хочеш бути адвокатом, прокурором, нотаріусом, суддею – здай іспит та отримай сертифікат, в якому буде зазначено, скільки балів ти набрав, відповідаючи на питання з кожної конкретної галузі права, та який твій загальний бал.

По-друге – це виборність суддів, для початку – хоча б місцевих, з можливістю їх відкликання населенням шляхом доступної процедури. І не треба казати, що “тупий лохторат” обере найгламурніших та найзаможніших – зрозуміло, що люди перш за все дивитимуться на отриманий на іспитах бал, на сімейні зв’язки та на репутацію.

По-третє – це безумовна виборність суддів на адмінпосади на короткий термін без можливості переобрання. Зараз судова система жорстко контролюється по вертикалі саме через голів судів, які мають гіпертрофовану кількість повноважень та величезні можливості тиску на простих суддів. Суть такої системи зрозуміла: значно легше контролювати кілька десятків сотень голів судів, аніж багатотисячний “некерований” суддівський корпус.

По-четверте - зміна системи оплати суддівської праці. Зараз розібратись в платіжці судді може хіба що людина з вищою економічною освітою. Не в останню чергу тому, що суттєву частку заробітку судді складають всілякі “доплати”, “гроші за форму”, премії, розмір яких залежить від волюнтаристського рішення голів судів, та т.і. У суддів повинна бути висока, але жорстка ставка (відома населенню, зрозуміло) в залежності від рівня цін в конкретному населеному пункті, і жодних преференцій у отриманні квартир, та тому подібного. Немає квартири? Орендуй, бери кредит чи взагалі живи в наметі – це твої проблеми. Зараз же ж голови судів тиснуть на суддів просуванням/непросуванням в квартирній черзі, судді вдаються до “високого” шахрайства з фіктивними шлюбами та розлученнями, місцева влада маніпулює місцерозташуванням квартир, що виділяються суддям (можуть дати на Троєщині, а можут – на Печерську), та т.і.

По-п’яте – прозорість. Тобто, обов’язкова електронна реєстрація всіх поданих позовів та запровадження можливості аналітики в Реєстрі судових рішень. Це дозволить знаходити рішення, які ухвалив конкретний суддя, чи рішення та вироки, в яких фігурували одні й ті самі особи (я знаю одну жінку, яка примудрилася подати брехливі заяви про згвалтування в семи різних районах Києва!!! та “зняти бабло” з усіх семи жертв!!!). Обмеження відомостей про сторони у справі є неприпустимим, бо всі рішення та вироки в країні оголошуються публічно (крім таємниці усиновлення, але це ж мізерна кількість рішень). Саме можливість аналітичних досліджень в Реєстрі дала б з змогу робити аргументовані висновки щодо якості роботи конкретних суддів, типових помилок чи корупційних зв’язків.

Запровадження вищеназваних новел не потребує практично ніяких витрат з бюджету, суттєво знижуючи рівень корупції водночас. З іншого боку, без впровадження хоча б цього мізеру всім іншим можна навіть не займатись. Кожен може сам оцінити ймовірність того, що вищі судові ієрархи та політикани погодяться на такі зміни. Правильно – ця ймовірність дорівнює або прямує до нуля. Бо куди ж наші “вершки суспільства” подінуть своїх бездарних мажорних діточок? як керуватимуть суддями? як ховатимуть кінці в воду від громадськості за свої бєзпрєдєльні рішення?
Так отож…

Тетяна Монтян

Обговорити статтю на Форумі »»