Й.Сталін і М.Горький

Історія цього скандалу, що погрожував стати міжнародним, але був “зам’ятий” і старанно замовчаний радянським начальством, вкотре нагадує не так про загальновідомий шовінізм нашого північного сусіди, як про його суто расове наповнення. Яке донедавна чомусь вважали за класове.

Ось, скажімо, не подобається декому народна мудрість: “хоч убий москаля, та він зуби вискаля”. Але на прикладі малознаної “літературної” історії, що сталася далекого 1926-го року, сей “незручний” афоризм цілком підтверджується “живим” життям. Адже як не любив російський письменник Олексій Максимович Горький малоросів, то хоч зроби його пролетарським, а тих клятих хохлів – радянськими, все одно вискалиться природа “національного” питання. Наразі без звичного “розпалювання ворожнечі”, а просто як історичний факт. Отже, у 1926-му році письменник Олекса Слісаренко, на той час редактор видавництва “Книгоспілка”, звернувся до М.Горького з пропозицією скоротити для молоді й, переклавши українською, видати його роман “Мать”. Відповідь з острова Капрі, де на той час сибаритствував Горький, була така: “Я категорически против сокращения повести “Мать”, мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий – стремятся сделать наречие “язиком” – но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия”.

Лист М.Горького до “Книгоспілки” став відомий широким письменницьким колам, і М.Хвильовий у своїй статті “Україна чи Малоросія” назвав його російським шовіністом. Звичайно, згодом сей факт спробували приховати, і зокрема відомий оббріхувач сучасності Ю.Смолич у своїх спогадах зазначав, що “причиною відмови Олексія Максимовича була неточність, самий мовний ключ перекладу, що, на його думку, знижував зміст і самий мовний ранжир твору – через зловживання провінціалізмами і діалектизмами”.

Насправді ж М.Горький не бачив і не міг бачити перекладу свого роману “Мать”, оскільки дозволу на нього видавництво “Книгоспілка” у згадану пору ще не мало. Так само, як не маємо у численних спогадах радянських істориків ані справжніх причин відмови Горького, ані згадки про подальший розвиток подій. Скажімо, приводом до написання письменником-емігрантом В.Винниченком “Одвертого листа до М.Горького” так само стала чергова відмова російського письменника дати дозвіл на переклад його творів українською мовою, почута В.Винниченком від членів родини М.Грушевського вже у травні 1928-го року. Справді, на той час С.Єфремов від Академії наук знову звернувся до Горького за дозволом перекласти його твори українською. Той відповів, що вважає українську мову за “искусственный язык” і не хоче підтримувати його, тому дозволу не дає. До речі, Горький не лише заборонив перекладати свої твори українською, але й висловив жаль, що за царату протестував проти переслідувань української мови. “Ненадовго ж тебе вистачило! – прокоментував С.Єфремов цього листа. – Легко було висловлювати співчуття, коли воно тебе ні до чого не зобов’язувало”.

Між тим, “Одвертий лист В.Винниченка до М.Горького” надрукувала паризька газета “Українські вісті” 19-го листопада 1928-го року. “Не те страшне, громадянине М.Горький, що Ви вважаєте українську мову за “нарєчіє”, – значив Винниченко. – Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку, – від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не з страху за українську мову я пишу до Вас оцього одвертого листа, а з цікавості до того громадського явища, що Ви його викрили оцим невинним слівцем “нарєчіє”. В цьому слові, громадянине Горькій, – цілий політично-національний світогляд”.

Міжнародного скандалу з цієї історії, звичайно ж, не вийшло, але в українських радянських колах вона мала “літературне” продовження. Горький, повертаючись з Капрі, заїхав до столичного Харкова і був урочисто прийнятий тамтешніми письменниками в Будинку Блакитного. Втім, ушанування великого російського письменника і друга Михайла Коцюбинського було “змазане” виступом скандального поета-авангардиста Валеріана Поліщука. Звісно, з того ж самого, “мовного” питання.

Наразі варто буде пояснити, що з еміграції на Капрі до СРСР повернувся зовсім інший Максим Горький – не ворохобний автор крамольних “Несвоевременных мыслей”, в яких він таврував політику більшовиків, але упокорений учасник розбудови комунізму в мистецтві. “Ви не можете не знати того, як самі Ви колись інакше ставились до українського питання, – марно докоряв йому В.Винниченко. – Пам’ятаєте, як у 1908 році Ви, збираючись видавати переклади моїх літературних праць з української мови на руську, з властивою Вам сльозою у розмовах зо мною вигукували: “Прекрасный язык! Милый язык! Люблю! Давайте, давайте издавать!”

До чого тут, спитаєте, вищезгадане “расове наповнення”? Справді, до чого? Мова ж, як бачите, лише про звичні архетипи “хитрого” москаля і “дурного” хохла, що склалися в одне “національне” питання. До того ж, хохла ще й покарали за докір москалеві щодо малоросійського “нарєчія”. Адже невдовзі О.Слісаренку стали закидати слабке ідейне навантаження творів та їх ретроспективне спрямування, а провідний критик І.Кулик заявив, що Слісаренко “ніколи не був нашим”. Намагаючись довести протилежне, бідний письменник (і все ще головний редактор “Книгоспілки”) став цькувати вже не високоповажних “москалів”, а своїх рідних братів-хохлів, погодившись навіть виступити 1930-го року в ролі громадського обвинувача на процесі проти “Спілки визволення України” (СВУ). Втім, “дружбі народів” це вже не завадило, а самому О. Слісаренкові, згодом репресованому, ніяк не допомогло.

Ігор Бондар-Терещенко

(7 голосів, середня оцінка: 4.43 з 5)

 Loading ...