Хроніка “червоних” монументів

Вождь пролетаріату Володимир Ленін з двома кепками (одна в руці, друга на голові), царський унтер-офіцер Семен Будьонний без коня (але в кавалерійській шинелі), національний класик Тарас Шевченко в оточенні героїв своїх поем (серед яких обвішаний гранатами більшовик з комсомолкою) – це далеко не повний список курйозів з історії радянського монументального мистецтва. Коронна фраза з “Джентльменів удачі” щодо непорушності імперської слави – мовляв, “Кто ж его посадит? Он же пам’ятник!” – насправді не відповідає дійсності. Епопея з непосидючими пам’ятниками характерна для історії Радянської України. Ще задовго до того, як її першою столицею став Харків, у цьому купецькому місті зродилася непідробна монументальна метафізика. Себто практика насаджування й викорінення, репресій та реабілітації пам’ятників видатним і не дуже діячам культури, освіти, політики. Пересування неугодних монументів за часів пролетарського свавілля у Харкові нагадувало фантасмагорію з організованим перенесенням міст, селищ, садків та інших елементів терплячого ландшафту, знаним з роману “Чевенгур” А.Платонова.

До речі, так само швидко розправлялися з монументами ще до більшовицької вакханалії. Хоч і не були ті, ще царського литва пам’ятники “нашим усім”, але все одно шкода камінних “узурпаторів”. Так, на початку 1900-х рр. молодіжний загін Української Народної партії під проводом М.Міхновського у Харкові підірвав пам’ятник А.С.Пушкіну. Ясно, що річка – Волга, а поет – Пушкін, але ж не для міста, де мешкав автор першого в імперії націоналістичного маніфесту “Самостійна Україна”, той самий, вищезгаданий провідник, адвокат і просто патріот рідного краю Микола Міхновський. Втім, чи не заграли тут творчі амбіції, адже мало хто знає, що сам він теж був поетом?

Зрештою, згадувані часи царату не були втішні для “національних” меморіалів. Перше в царській імперії погруддя Т.Шевченка роботи В.Беклемішева було встановлено усього лише на подвір’ї мецената О.Алчевського, і ніде більше не експонувалося. Після його самогубства, вже у 1930-х роках, патріотичний артефакт був тихо проданий зубожілими родичами славетної родини київським музейникам.

Шевченкові взагалі не дуже щастило на пам’ятники у Харкові. Ну, стоїть один такий, найкращий, до речі, з існуючих, у самісінькому центрі міста, і що? Досі не визначились з його авторством, хоч за всі часи нікуди цей похмурий колос не зникав. Насправді ж автором конкурсного проекту 1935 року, за яким створили монументального батька Тараса, був ніякий не Матвій Генріхович Манізер, як зазначено в усіх енциклопедіях, а всього лише заробітчанин Кость Бульдин. Між іншим, ще й дитячий письменник, учасник “Плугу”, а далі заокеанський емігрант. Просто скульпторів, яким радянська влада дозволяла увічнювати як Леніна, так і решту “народних вождів”, в СРСР було лише п’ять, і українці між ними не дуже числились.

Втім, як знати, не в монументальності щастя харківських пам’ятних споруд, а в “революційній” діалектиці. Так, під час переїздів напис на пам’ятнику В.Каразіну, засновнику Харківського університету, втратив крамольний рядок “его императорскаго величества”. Також не знати, де подівся у пріснопам’ятні пролеткультівські часи пам’ятник поету В.Елану-Блакитному, зникнувши за одну варфоломіївську ніч з центру тодішньої радянської столиці. Вже сьогодні з харківського Будинку “Слово” перманентно крадуть на металобрухт меморіальну дошку з іменами славних творців Загірної Комуни. З пам’ятника розстріляним кобзарям у місцевому парку на той самий брухт зривають мідну кобзу. Нещодвна грубезна брила монументу на честь вояків УПА з-під самісіньких очей центрального РОВД у Харкові випарувалась за одну ніч. Щоправда, тут же знайшлась, закопана, наче бойовий томагавк, на тому самому “революційному” місці.

Цілком можливо, що всі скинуті боввани колись відшукаються на харківських маргінесах, як знайшлись у 1980-х рр. могили С.Гулака-Артемовського і М.Кропивницького, загублені у високих бур’янах Молодіжного парку, переробленому з Німецького цвинтаря по вулиці Пушкінській. А якщо не знайдуться, то “створяться” місцевою “Просвітою”, як, скажімо, у 1990-х – “приблизна” могила М.Хвильового у тому самому Молодіжному парку. Тож меморіальна метафізика з часом не зникає, а навпаки – поширюється, розповзається теренами колишньої імперії. Ось біжить пероном харківського вокзалу з чайником у руці отець Федір з “Дванадцяти стільців” Ільфа й Петрова. Мовляв, “не хочу я водку пить из більшого чайника, а хочу полюбить ГПУ начальника”, як співали за часів комункульту? Але не випадає, і ось уже бронзовий Чижик-Пижик п’є водку біля Фонтанки у Петербурзі, а кам’яний класик цього жанру Вєнічка Єрофєєв, теж добряче хильнувши, вирушає з Курського вокзалу у поїздку за маршрутом “Москва – Петушки” завдовжки у вічність. Кажуть, десь там, у далеко-райдужних Петушках бреде назустріч його вічна, чи пак закам’яніла, наречена. Зрештою, як мовилося вище, вони люблять пересуватися історією, ці непосидючі пам’ятники. Ось Паніковський, вимандрувавши із “Золотого теляти” згаданих Ільфа з Петровим, і випивши задля годиться кефіру, суне Хрещатиком у Києві, а його незносно-камінний Командор, себто незабутній О.Бендер, від якого відгонить молодим вином з бараниною, видивляється свого циганського щастя аж в Елісті, столиці Калмикії. І лише Пушкін бовваніє собі на лавочці у центрі Москві. Там його точно не дістануть українські націоналісти!

Ігор Бондар-Терещенко

(5 голосів, середня оцінка: 3.2 з 5)

 Loading ...