Тюрма на 603 тисячі квадратних кілометрів

Якось досить давно не стикався з бамажками - а тим часом усе більше проникався духом нелюбові до всіляких обмежень, окрім самодисципліни та поваги до інших. Тож коли держава знову бере мене в свої кліщі, ставлюся до цього з іще більшою злістю, ніж раніше. Те, що нам за звичкою здається нормальним, насправді є нічим іншим, як виявом того, що людина у нас (та й на міжнародному рівні) по факту - хай про це і не говорять - вважається власністю держави. Я ненавиджу державу як таку. В тому числі й ту, що прагне називатися Батьківщиною.

Я вперше стояв у черзі по паспорт у ніжному 16-літньому віці з великим хвилюванням: лише тепер, отримавши папірець, я стаю повноцінною людиною. Тоді я ще не розумів, що сам факт стояння в черзі за тим, щоб вважатися повноцінним громадянином із папірцями — це приниження, на яке мене змушує держава, що прагне називатися моєю Батьківщиною.

Я вдруге стояв у черзі по паспорт для того, щоб мати право виїхати з цієї держави, що прагне називатися моєю Батьківщиною. Тоді я вже більше прочитав, більше відрефлексував і більше дратувався.

За кілька років я не раз стояв у чергах за право в'їхати до інших держав. При цьому я щоразу мусив надавати купу папірців на доказ, що я не прагну поміняти собі власника — що я повернуся до тієї держави, яка вважає мене своєю власністю, проте прагне називатися моєю Батьківщиною.

За кордоном мене не раз хотіли змусити почуватися неповноцінним, коли дискримінували при переїзді з однієї країни до іншої порівняно з моїми друзями, на яких від народження наклали свої брудні лапи інші держави, що прагнуть називатися їхніми Батьківщинами. Господарі подбали про те, щоб до їхньої власності ставилися дещо краще.

Після повернення у мене виходило доволі довгий час уникати бамажок. У принципі, можливо жити, досить мало стикаючись із державою: знімати хату без паперів, працювати без паперів, платити із податків лише ті, які закладено у ціни, і так далі. Проте для мене є обмеженням стіна тюрми — нехай це навіть і тюрма на 603 тисячі квадратних кілометрів.

Держава знову показала, що я її власність, коли я влаштувався на роботу офіційно. Мені виповнилося 25, тому я, як власність держави, «зобов'язаний» був з'явитися до її органів і відстояти чергу, щоб продовжити бамажку. Незважаючи на те, що це держава живе за мій рахунок, а не я за її — я ще й залишаюся їй винен. Я повинен приходити, щоб вона знала, де я. Я повинен сам ходити й брати довідки про те, що вона мене не засудила. Я повинен знов стояти перед нею в черзі на поклон. Щоб вона дала мені право жити далі.

Тепер я повинен прописатися, щоб ця держава дозволила мені користуватися дорогами, збудованими людьми, яких вона вважає теж своєю власністю. О ні, недостатньо вміти керувати vehicl'ом і здати іспит — я повинен не просто засвідчити, що не становлю безпеки для людей. Я повинен бути вірнопідданим цієї держави, яка прагне називатися моєю Батьківщиною.

А потім я повинен знову назбирати купу доказів, що не збираюся міняти цього власника на іншого. Так, я вже виїжджав десятки разів і повертався. Так, я збираюся повертатися знову. Так, мені, скоріш за все, дозволять в'їхати до чужих держав. Проте спочатку треба їм надати папірці. Всім треба відчувати свою лапу на власності. Щоб власність, Боже борони, не відчула себе людиною.

Але моя Батьківщина — це не та держава, в якій я народився, і не та, в якій мені не пощастило жити (так само, як усім не пощастило жити в якійсь із інших). Моя Батьківщина — це невеличке місто на Прикарпатті, де я народився й виріс. Моя Батьківщина — це місце, де я найбільше вдома у душі: село на Рівненщині та поля й ліси навколо. Моя Батьківщина — це країна, де я почуваюся вдома, тому що тут я як риба у воді. Країна — не держава. Ха, хоч тому, що саме в цій країні я найкраще знаю слабкі місця держави. Мені насрати на державу і державність.

Хто розумніший, той не буде пінитись, а скаже: «держава — необхідне зло». Імхо, не необхідне. Якби не клята звичка, індоктринація століттями — ми маємо достатньо розуму, щоб жити і вільніше, і безпечніше, і справедливіше. Я бачив сам: для того, щоб організуватися, не є обов'язковими організатори згори. Яких, до того ж, треба годувати — і годувати краще, ніж себе самих: верховні паразити.

Звичайно, можна — можна, так — проголосити незалежність. Пафосно. І стати вільною, невизнаною республікою. Але тоді — або долати всі кордони потай, або жити в тюрмі площею 603 тисячі квадратних кілометрів. Але ж практично всі вважають це нормальним. Бо звикли. Бо звичка є вбивство думки.

Артем Чапай

П.С. Довідка. Походження держави — аж ніяк не «суспільний договір», а насильство одних над іншими, яке лише змінює форму в історичному часі. Все почалось іще тоді, коли якісь варяги не домовилися із якимись древлянами про те, чи хочуть ті утримувати князя. Вони приходили і трахали. Так само й зараз верховні паразити роблять із сучасними древлянами. Але всі називають це Батьківщиною. Держава і тепер, як на початку — трахає і тих, хто її любить, і тих, хто її не любить. Може, хіба що в іншій позі.

малюнок звідси