Галопом по Туреччинах: закінчення (+фото)

Попередні частини: "Нетуристична по Туреччина", Галопом по Туреччинах

Слово «Курдистан» - у Туреччині майже табу. Ще коли ми їхали з Трабзона до Ерзурума (2 на карті), я попросив студенток, що розговорилися з нами, показати, де вже починається Куридистан. Вони зашикали й почали озиратися довкола, чи більш ніхто в автобусі цього не почув. А потім сказали не вживати цього слова ніколи, і особливо коли приїдемо до Елязига (3 на карті).

Саме тому, що Елязиг — це вже територія, населена переважно курдами. Дівчата почали словами та жестами, коли слів не вистачало, розповідати нам, що є лише одна Туреччина — сильна Туреччина — і ніякого Курдистану. В цій країні права великої національної меншини факично не визнаються. Зокрема, курдська мова офіційно ніде не використовується. Одна жінка-депутат сидить у в'язниці за те лише, що в парламенті заговорила курдською. Її звинуватили в тероризмі — хоча вона говорила про свою надію, що курди та турки знайдуть спільну мову.

Ми потім говорили з багатьма курдами в дорозі. Вони з сумом визнавали, що стосунки між ними та турками справді не дуже хороші. Але двоє курдів у Мерсіні висловили своє ставлення до того, що у ЗМІ їх часто зображують як терористів. «Подивись, я — Усама Бін Ладен», - казав він. А потім розмова перейшла на релігію. Вони слушно зауважили, що вони, мусульмани, визнають Ісуса і поважають його. А от християни зі зневагою ставляться до Магомета. Втім, ми швидко прийшли до думки, що іудеї, християни та мусульмани — «кардешь» (брати).

(Газі Антеп - висотки серед пустелі)

З Малаться ми взяли квиток до Мерсіна. І спокійно насолоджувалися пейзажами. Зокрема, мене вразив Газі Антеп, майже на кордоні з Сирією (5 на карті). Такий собі Манхеттен посеред пустелі. Втім, раділи ми рано. Виявилося, що наш автобус іде тільки до Османії (6 на карті). Зате нам віддали половину грошей, хоча проїхали ми вже три чверті шляху. Дівчина з автобуса зразу повела нас за собою, щоб ми не заблукали. В Адані (7 на карті) її зустрів хлопець із квітами. Схоже, вони довго не бачились — але й тут дружній харакер дався взнаки. Нас пригостили цигарками, бо у нас закінчилися, й поміняли гроші на квиток — причому дали більше, ніж було треба, і сказали що «тамам» (все окей). А потім повели через місто садити на автобус і переконалися, що з нами все буде гаразд. Як завжди, ми натрапили на хороших людей.

Ми вже були втомлені, бо наставала ніч. І тут якась дівчина в маршрутці зняла з себе намисто і простягнула моїй дівчині — повідомивши, що це подарунок. Просто так. Як мені в Трабзоні подарували іграшку. В автобусі до Мерсіна (8 на карті) чоловік обдзвонював знайомих, щоб ті сказали, де нам краще розбити намет на пляжі на Середземному морі. І на виході сам же зупинив для нас наступний автобус.

Була вже перша ночі, коли нас зупинили солдати. Забрали у половини пасажирів документи і годину тримали на заправці. Судячи з реакції інших пасажирів — цілком звичайне явище. Потім нам розповіли, що це стається завжди. Вже о третій ми приїхали в Капизли (9 на карты) — невеличке містечко на березі моря. Нас іще й висадили не там, де треба, тож лише після години блукань ми нарешті вийшли на море. Поки розкладали намет, підійшла поліція — але перевіривши документи, теж сказала, що «тамам». І вже о четвертій ранку (дорога почалась о шостій ранку попереднього дня в Малатья - 5 на карті) ми повалилися спати.

Наступного дня пара старших турків прийшла познайомитися з нами. Ми, знову ж не знаючи мови одне одного, прекрасно поговорили. Вони потім кілька разів запрошували нас до себе в гості. Чудові там усе ж люди.

Ми кльово чотири дні пожили в наметі, за кілька метрів від моря. Як на мене, це значно краще й живіше за всілякі передоплачені тури. Ходили в гості до нових друзів і спокійно залишали речі на півдня — вже якось відчували, що нічого з ними не станеться.

(зелена цятка посередині пляжу - наш намет)

Лише по дорозі назад, у Стамбулі, зняли кімнату в готелі для «човників» за 15 доларів. Я собі порахував, що так жити дешевше, ніж знімати однокімнатну квартиру в Києві, наприклад.

У день від'їзду місто було повне поліцейських. Ми знали, що це через марш, організований студентськими колективами — бо бачили плакати. Ходили-ходили, шукали-шукали — але бачили тільки копів у повному бойовому спорядженні, та вертольоти над головою. А потім виявилося, що неспроста. Шкода, що ми так і не побачили сутички з поліцейськими.

(зате стали свідками романтичної сцени)

Назад пливли кораблем «Каледонія». Раніше зі Стамбулу в Одесу ходив іще «флагман українського флоту», якщо вірити рекламі — корабель «Південна Пальміра». Але флагмана — як це у нас прийнято — продали. Тепер ходить лише один, і найдешевший квиток коштує вже 160 доларів. Тож, власне, до Туреччини найдешевше їхати так, як ми їхали туди — до Сочі, а потім за 60 доларів до Трабзона. Це якщо кордон Абхазії з Грузією й надалі залишатиметься закритим.

А далі що? Треба підучити турецьку — і за найближчої нагоди знову повернутися. А наразі написати листи турецьким друзям. Бо якщо державний режим багато хто з них критикує — то зате люди вони прекрасні.

Артем Чапай

Ось тут - більше соціальних, політичних та релігійних спостережень - а також більше фото, ніж під цією заміткою