Галопом по Туреччинах (+фото)

Початок: Мандри й міжнародна політика, Нетуристична Туреччина.

Ми виїхали автобусом із Трабзона (старт на карті) й одразу занурилися в гори. Як я вже писав, у Туреччині можна і треба торгуватися за все і скрізь — в тому числі, за квитки в офіційних автобусних картах. Тож за квитки через Ерзурум (2 на карті) до Елязиг (3) — близько 12 годин дороги — ми заплатили по 30 лір (близько 23 доларів).

Ми вже знали, що турки в нетуристичних місцях переважно дуже дружні. От і тепер, кілька дівчат-студенток одразу підсіли до нас, і ми прекрасно поговорили про все на світі, незважаючи на те, що ми знали з 30 слів турецькою, а вони стільки ж англійською.

В Туреччині автобуси дешевше ніж в Україні, й до того ж по дорозі пасажирів поять чаєм і кавою та пригощають печивом. Тож дівчата навіть забрали цей обов'язок у стюарта заради того, щоб поговорити з нами.

Туреччина відразу виявилася зовсім не такою, як я собі уявляв. Замість напівпустельних пагорбів ми відразу за Трабзоном побачив гори, дуже схожі на Кавказ. За словами дівчат, вони називаються Зігана, хоча на карті я такої назви так і не знайшов. В Ерзурумі, де сходили наші нові друзі, досі лежить сніг. Взимку там взагалі на лижах катаються.

До Елязига ми під'їхали вже о третій ночі й вирішили поспати ще кілька годин після сну в автобусі на вокзалі, а вранці їхати автостопом далі. Але ми не поспали. Як завжди, ці кілька годин не обійшлися без розмов — і як завжди, нас пригощали чаєм і пропонували цигарки.
Ми вийшли з автовокзалу о шостій ранку й пройшлися містом. Заговорювати наважувалися лише з чоловіками. Нам здавалося, що з жінками розмовляти в мусульманській країні не можна — аж поки дві жінки в паранджах не заговорили до нас самі пізніше. Щоб показати немовля в кошику і щасливо запитати: «правда, гюзель бебек?»

Як тільки вийшли за місто та стали на трасу — нас буквально за п'ять хвилин підібрали. Ось тобі ще один стереотип: раніше я чув, начебто в Туреччині не розуміють автостопу. Виявилося, що підвозить нас солдат у цивільному. Між іншим треба сказати, що країна здалася мені дуже мілітаризованою. По дорозі тільки від Ерзурума до Малатья (4 на карті) ми побачили три чи чотири застави, а крім того, військові з автоматами часто ходять собі вздовж дороги.

Наш новий друг дуже захоплювався моєю дівчиною і питав, чи нема в неї часом сестри. Втім, поводився чемно і з повагою :) Коли ми висловили захват з приводу одного озера в горах — він повернувся назад до якоїсь кав'ярні і... ну ви вже здогадалися, нас пригостили чаєм.
На схилі гори було видно викладений з каміння прапор Туреччини. А в садках, у яких вирощують рибу, гордо стирчав іще один. Не знаю, чого ми бачили в цій країні більше — прапорів де тільки можна чи пам'ятників Кемалю Ататюрку на кожному розі :)

В Малаться на заправці ми запитали дорогу й попросили глянути на нормальну карту. В результаті один із співрозмовників наздогнав нас через кількасот метрів на машині, підвіз до свого місця роботи для того, щоб подарувати нам велику карту автомобільних доріг. Чаю у нього не було з собою — тож він іще подарував нам якісь серветки та блокноти. Просто щоб зробити подарунок.

А на трасі з нами заговорили якісь студенти, спробували запросити до себе на урок англійської, а коли ми з усмішками відмовилися — детально розповіли дорогу й зупинили ту маршрутку, яка йшла в потрібний нам кінець міста.
Автостопити ми полінувалися, тож пішли на автовокзал торгуватися за квиток до Мерсіна (8 на карті). Нам знову зробили знижку в півтора рази — а за годину, що залишалася до автобуса... звичайно ж, кілька людей підійшли і двічі напоїли нас чаєм. Без цього ніяк.

Втім прямо до Мерсіна ми не доїхали.
Оскільки ж довгі тексти на Інфопорні не вітають, то закінчу я завтра. Поки що ж розповім про результат цього всього. Я взагалі легко закохуюсь у країни — тож врешті я закохався в Туреччині, на останні гроші, вже в Стамбулі (на карті) ми купили самовчитель турецької з кількома дисками, а зараз я пишу цей текст, слухаючи скачану в інеті турецьку музику.

Закінчення завтра.

Артем Чапай