Про тести

Hammer:

ИМХО, вопрос коррупции в образовании - вопрос не столько взяток и знакомств, а силы воли и мужества признать, что ребенок реально не тянет учиться, что хорошего инженера или бухгалтера из него не выйдет. Это вопрос смирения перед вещами, которые нельзя изменить - способности к учебе и определяет природа (или Бог - подчеркнуть), а не министерство образования. Сколько людей способны это признать? ИМХО мизерный процент. Поэтому коррупция в сфере образования не исчезнет, пока действует принцип “дай глупому дорогу в жизнь”.

Спочатку – трохи суб'єктивних спогадів з “дотестових” часів.

Коли я складала іспити на юридичний факультет Московського Державного Університету імені М.В. Ломоносова, конкурс був – 17 осіб на місце, а якщо відмінусувати “блатних” - то значно, значно більший. Першим іспитом був “твір”. Коли в аудиторії оголосили теми, я впала в короткочасний ступор, бо... не читала – так сталося! - ані Некрасова (“Образ крєстьянства”, ага ), ані Чернишевського (здається, “Сни Вєри Павловни”), ані Островського (Драма “Гроза” в оцінці Добролюбова”). “Вільна” тема була взагалі якась зовсім “ліва”... Я прекрасно знала цікаві для мене твори Тургєнєва, Пушкіна, Лєрмонтова, Толстого, Достоєвського, та й Островського, але не “Грозу”, а ту ж “Бєспріданницу” чи “Доходноє мєсто”, і легковажно сподівалася, що хоч одна з тем буде “по них”. І тут – такий облом!!! Від супер-тем обалділа і більшість моїх сусідів по аудиторії. Що робити? Буквально в кількох реченнях я з'ясувала у більш добросовісних абітурієнтів сюжет “Грози”, а також думки з цього приводу пана Добролюбова, “зліпила” з цих уривків зв'язний текст, який в основному складався з моїх власних думок “на тему”, і... отримала оцінки 4/5 (зміст/грамотність), а загальну – четвірку. П'ятірку за грамотність отримало четверо блатних – та я, з усього потоку у багато тисяч осіб! Ця “друга” оцінка мала б вирішальне значення, якщо б я набрала не “прохідний”, а “напівпрохідний” бал. Лотерея? Щасливий випадок? Можливо.

Наступним іспитом була “російська усна”. Я мала 10 днів на підготовку. Проблема полягала в тому, що я... не знала жодного правила, хоча “по пам'яті”, завдяки вродженому відчуттю мови – писала доволі грамотно. Отримавши список питань, я прозріла глибині свого невігластва, знайшла на помийці в гуртожитку підручник для 2 курсу філологічних вузів - та взялася за справу! Додатково я записалася на 5 занять (на всі 10 не було грошей) до репетитора, і з ранку до ночі вчилася... Репетитора задовбувала питаннями, які не могла зрозуміти самостійно, і настільки її чимось вразила, що вона дозволила мені відвідати решту 5 зайнять на шару. “Ти вступиш – я бачу, - сказала вона мені. - Є в тобі щось таке...”.

На іспиті я витягла білет, швиденько розписала всі питання так, як вони викладалися в знайденому мною підручнику, який вивчила майже напам'ять, та першою пішла відповідати. Але відповідати мені не довелося. Справа в тому, що на “російську усну” нам давали з собою наш твір – мабуть, для того, аби екзаменатори могли поставити додаткові питання на тему зроблених в творі помилок. Як тільки мій екзаменатор – якийсь аспірант філфаку – розгорнув мій твір, він розсміявся та відразу поставив мені в екзаменаційний лист п'ятірку. Ледве піднявши щелепу з парти, я недовірливо глянула на нього, бо мову мені чомусь відшибло нафіг. “О прєлєстное дітя! - сказав мені цей мужик. - Ще ніколи в житті я не бачив, аби людина так віртуозно викрутилася з ситуації, як ото ти в своєму творі. Я б і за зміст поставив тобі 5, але тоді твір почала б перевіряти комісія, і тобі б зафігачили двійку, бо те, що ти в очі не бачила ані “Грозу”, ані, тим більш – критику Добролюбова – є доволі очевидним“. Для порядку він переглянув аркуш з моїми відповідями на питання білету. “Нащо ти все це вчила? Я сам давно вже забув все це – особливо фонетику, всі ці “задньоньобні”, “лабіалізовані” “передньопідйомні”... Ну добре – йди звідси геть швиденько, а то друга екзаменаторша підповзе”.

Коли , ошелешена, я вийшла з аудиторії та подзвонила моєму репетитору, та розсміялася і сказала, що в житті нічого не буває просто так, а я по справедливості отримала свою п'ятірку, бо таки була її варта :)

Англійську здала без будь-яких проблем, бо закінчила спеціалізовану школу. На історії мене намагалися “завалити”, але, навчена студіками з гуртожитку, що залишилися там на канікули попиячити попрацювати, повністю виклала свої відповіді ручкою незвичного кольору. А потім прямим текстом заявила підлим екзаменаторшам, що мої відповіді є повними, правильними та відповідають програмі, і якщо мені несправедливо поставлять менше, ніж 4, я піду на апеляцію, яку, поза всяким сумнівом – виграю. Тітки знітилися, сказали, що 5 поставити не можуть (як я дізналася пізніше – була рознарядка “валити” всіляких “неблатних”), але 4 – так уже й бути. Це мене більше ніж влаштувало, бо прохідний бал був 18, а напівпрохідний – 17, а тому, з п'ятіркою за грамотність твору – я вступала в будь-якому випадку.

Навіщо я все це розповідаю? А для того, аби проілюструвати суб'єктивність та “лотерейність” нетестових іспитів! Якби мені хоч трохи не пощастило, поїхала б я з тієї Москви, і хто знає, як склалася б моя доля, бо вступити без блату на юрфак Київського універу завжди було практично неможливо. Якщо до МДУ обов'язково брали якийсь відсоток толкових дітей з усього світу, аби було кому рухати вперед радянську науку, то українські вузи завжди були корумповані наскрізь, а про “зараз” – навіть говорити зайве.

Тестування, яке провели цього року – є дійсно суцільним жахом та маразмом, але навіть таке тестування є суттєвим кроком вперед. Безумовно, кількість блатних зменшиться не набагато, але просто_толкові_діти ТЕЖ отримали шанс показати себе.

По великому рахунку, не є особливо важливим, що саме написано в тестах та наскільки “заідеологізованими” є питання з гуманітарних дисциплін, оскільки, повторююсь – більшість набутих в учбових закладах всіх рівнів знань ніколи і нікому, на жаль, не знадобляться. Тести - це не перевірка знань як таких. Тести – це перевірка ЗДАТНОСТІ набути знання та ГОТОВНОСТІ це зробити В РІВНИХ ДЛЯ ВСІХ УМОВАХ.

Знання повинні коштувати багато, бо кожна прочитана книга – це витрачений час життя, яке, як відомо – у кожної людине одне. Людина, яка користується блатом на іспитах – є грабіжником найгіршого штибу, бо краде у інших, тих, хто дійсно вчився та здобував знання – саме життя; займає їхнє місце в ієрархії, на яке не має жодного права. Можливо, тому в нормальних країнах списування на іспитах є кримінальним злочином.

У тебе чи у твоїх батьків багато бабла? Чудово, можеш нічого не робити, все життя плювати у стелю, але – будь люб'язний платити за послуги тим, хто вчився та в поті чола свого здобував знання. Але ти не маєш жодного права претендувати на те, аби зайняти їхнє місце – місце розумних та працелюбних, ніде – а особливо, наприклад, в суддівському кріслі чи в операційній.

Безумовно, тести слід вдосконалювати, розробляти таки методи та умови тестування, які виключали б чітінг як такий та показували б якомога більш об'єктивно реальний рівень знань. Зараз немає ніяких проблем з тим, аби викладати в інтернеті повні курси з будь-яких дисциплін – з лінками на додаткову літературу, з контрольними питаннями, з можливістю поставити запитання віртуальному викладачу тощо. Тоді толковим дітлахам, які волею долі живуть в забитих селах та депресивних регіонах, не доведеться, як Михайлу Ломоносову, йти до знань пішки казна куди, а батькам таких дітлахів чи просто небайдужим оточуючим достатньо буде інвестувати буквально копійки в примітивний комп'ютер для такої дитини. Такій дитині достатньо буде навіть раз на місяць-два дістатись райцентру, аби скачати необхідну інформацію, і вона отримає цілком пристойний шанс поборотись за місце під сонцем з ровесниками, яким більше пощастило зі “стартовими умовами”.

В принципі, неважко і недорого було б робити “наскрізне” тестування усіх українських дітей – з метою виявлення толкових та наполегливих, що хочуть вчитися та досягти чогось у житті саме завдяки власній наполегливості та розуму. Можливості безмежні, коротше ;)

Не треба змушувати всіх виконувати одну й ту саму програму навіть на рівні середньої школи. Це не має жодного сенсу. Я ніколи не могла зрозуміти і досі уявлення не маю, що таке валентність чи замєчательниє прєдели, імбридинг чи котангенс, не вмію малювати чи співати, але абсолютно не переймаюсь з цього приводу. “Не моє” – і не треба :) “Блатні” діти, які лізуть в юристи, не маючи до цієї професії жодної схильності, а головне – відповідного “налаштування мозку” - виглядають так само безглуздо, як виглядала б я, якщо б намагалася “по блату” стати хіміком чи біологом. А тому – в суспільних інтересах, аби таких випадків не траплялося в принципі. Батьки, які за будь-яку ціну пхають своїх дітей в науки, до яких апріорі нездібні – скоюють злочин як перед своїми дітьми, так і перед всім суспільством. Бо дилетант в будь-якій галузі є загрозою як для себе самого, так і для оточуючих. Я дійсно не розумію, ЯК можна не розуміти таких простих речей, ЯК можна настільки спотворено сприймати свій батьківський обов'язок...

Звичайно, “блатні” нікуди не зникнуть, бо розумні діти та великі гроші бувають в одній сім'ї надзвичайно рідко, і наше суспільство занадто заражене ідеєю “бабло вирішує всьо”. Але я маю надію, що за допомогою системи тестування “блатні” хоча б частково витіснятимуться розумними “плебеями”, і чим далі – тим більше.

Тому всі заяви про те, що “тестування непотрібне” - особисто я сприймаю як злочинні. Бо категорично не бажаю не лише того, аби лікували “блатні” лікарі, проектували “блатні” архітектори, судили “блатні” судді - а й того, аби будь-хто міг здобути “сертифікат”, що підтверджує наявність будь-яких знань, інакше, ніж в чесному змаганні з власним невіглаством та лінощами.

Бо немає на світі більшої несправедливості.

Тетяна Монтян

ілюстрація звідси