Нетуристична Туреччина

Мандри й міжнародна політика

На паромі Сочі-Трабзон ми цілу дорогу провели на палубі, штудіюючи турецький самовчитель і час від часу практикуючи вивчені фрази на турках-супутниках. Основна проблема самовчителів: ти знаєш, як запитати те, що тебе цікавить, але не розумієш відповіді. Після приходу до порту й отримання віз прямо в порту перед нами постало перше запитання: де переночувати.

***

Ми двоє стусувалися ще з однією парою українських мандрівників, дещо побоюючись незнайомої країни, й вирішили питання найпростішим способом: “пляж нереде?” - “де пляж?” Між іншим, це не єдине слово, яке вивчити виявилося дуже легко. Турецькою мовою капелюх - “шапка”, сумка - “торба”, чай - “чай”, площа приблизно звучить як “майдан”, злодій - приблизно як “харциз”, і так далі.

А от пляжу як такого в Трабзоні, принаймні біля порту, немає. Ми пройшлися центром міста і спустилися назад до моря й уздовж траси пройшли кілька кілометрів до місця, де принаймні можна було розкласти намети. Вранці прокинулися від того, що за двісті метрів від нас працювали екскаватори, а друзі-автостопщики гукали нас поїсти супчику, звареного в казанку на примусі. Потім стрільнули у робітників кілька сигарет і пішли поміняти хоч трохи грошей на турецькі ліри.

Автостопщики, як їм і годиться, поїхали автостопом, а ми пройшлися до автовокзалу й вирішили розпитати про квитки до Елязигу - місця в серці Туреччини. Шукати довго не довелось, оскільки прямо на вході тебе ловлять менеджери й перепасовують до потрібної каси. Квитки здалися мені надто дорогими, але я вже міг здобутися турецькою на фразу “чи є щось дешевше?” Менеджер зрозумів це в дусі своєї країни. Тут можна торгуватися за все! В тому числі за квитки в офіційних автобусних фірмах. Нам скинули ціну в півтори рази.

Для мене досі стереотипом була “кава по-турецькому”, проте чомусь я її за кілька тижнів у країні так жодного разу й не побачив. Натомість усі п’ють чай на кожному розі, а потім офіціанти (якщо їх так можна назвати) шукають кружечки на стільцях, підвіконнях і де завгодно. А ще в Туреччині курять практично скрізь… але майже виключно чоловіки - з цього приводу моя дівчина спершу трохи комплексувала.

Поки ми чекали на автобус, той же менеджер кілька разів пригостив нас чаєм. Він назвався менеджером - але якщо ви уявили собі дядю в костюмі з дипломатом, то дуже помилилися. Справді, він носить білу сорочку, але при цьому робота його полягає переважно в тому, щоб ходити по вокзалу, ловити пасажирів і спрямовувати до кас саме своєї фірми. Власне, дуже позитивний дядько.

Вже коли ми сіли в автобус, якийсь підліток зайшов слідом за нами й подарував мені сувенір, усміхнувся й потис руку й так само мовчки вийшов, щоб махати нам рукою при відході автобусу. І щось подібне відбуватиметься скрізь. Нас поїтимуть чаєм, запрошуватимуть у гості, до нас підходитимуть попатякати, розпитати про Україну й розповісти про свою родину. Нам допомагатимуть знайти дорогу чи транспорт, нас проводжатимуть до зупинки, годуватимуть і навіть намагатимуться заплатити, коли в нас не буде турецьких лір.

Моє основне враження про Туреччину - це турки. Вони живі. Живі по-справжньому. Раніше я писав, що для мене Латинська Америка значно ближча за духом, ніж Західна Європа чи США. І те саме тепер я можу сказати про Туреччину: якось тут усе живіше, людяніше.

Артем Чапай

Далі буде

(бочки на дахах та сонячні батареї - для нагрівання води сонцем)

(5 голосів, середня оцінка: 5 з 5)

 Loading ...