Какой титан от нас ушел!
Какое серце перестало биться!
И как узнать, когда ишшо
Такая мерзость народится…
А.Зиновьев, «Зияющие высоты»

Прекрасний філософ і письменник Олександр Зінов’єв у одному із своїх творів із сарказмом пропонує використовувати некролог у якості критерію оцінки значимості покійного чиновника. Якщо некролога надруковано у великій газеті, та ще й на головній сторінці – значить, померла велика людина державного масштабу. А якщо у якійсь «районці» - вважай, чиновника визнали шушерою. І кожен чинуша мріє, щоб його некролог прикрасив передовицю, і про гарну жалобну рамку, і про урочисті пафосні слова, і про величезні вінки «від друзів і колег». За такий фінал він готовий на все.

Думаю, ідею Зінов’єва варто сприймати не буквально, а як узагальнення. Під некрологом слід розуміти не лише кілька дєжурних фраз у газеті, а посмертні почесті взагалі. Часто – не лише посмертні, а й прижиттєві. Тобто – не тільки як, наприклад, мавзолей для Леніна, але і як культ особи Сталіна.

Україні у цьому сенсі «пощастило». Після розвалу Радянського Союзу, під впливом незвичної для лизоблюдських натур незалежності, у наших лідерів вселився страшний вірус гіперболізованого сприйняття своєї значимості. Разом з тим, за короткі півтора десятиліття для них було занадто важко витравити з себе раба і позбавитися звички запобігати перед начальством. Як наслідок – гримуча суміш почуття власної величі у поєднанні з низькопоклонством, що у різних пропорціях домінує у психології переважної більшості держслужбовців.

Блукаючи нетрями «світової павутини», на одному з блогів я натрапив на цікавий пост із не менш цікавими фото. Текст навожу без змін:

Забрів ото на ужгородський залізничний вокзал і прибалдів.
Чув що хотіли перейменувати площу на честь Кирпи, але не знав, що таки перейменували.
при вході до вокзалу - барельєф на стіні колишнього злодія-міністра.
Зате в середині цілий храм!
по центру стоїть мармуровий Кирпа з зіркою героя на білих кам’яних грудях.
По праву руку під склом його плащаниця
Зліва алтарь до якого може припасти будь-який паломник.
а трохи збоку стіна з десятками образів і цитатами з діяній.
і все це в квітах…
Для повноти картини не вистачало тільки мавзолею в мармуровому підвалі…

Коментарі, як кажуть, зайві. Зінов’єв був правим на всі 110%. Георгій Кирпа, що очолював «Укрзалізницю» за часів Кучми, помер, але пам’ять у чиновницьких душах досі жива. Дехто каже, що він був прекрасним господарником і буквально «підняв» «Укрзалізницю». І, як свідчать перевірки Контрольно-ревізійного управління, він таки добряче «піднімав» на цій посаді. Наприклад, влітку 2005 року голова КРУ Микола Сивульський заявляв, що у 2004 році Кирпа докерувався «до ручки». «Загальна сума незаконних витрат і збитків оцінюється в десять із половиною мільярдів гривень. На першому місці серед структур, які нанесли такий збиток - це “Укрзалізниця” - 2,5 мільярди», - казав Сивульський. Однак нема нічого сильнішого за чиновницьку солідарність – отож маємо «червоний куточок» на ужгородському вокзалі на честь героїчного крадія і господарника. Замість зневаги він отримав посмертні почесті.

Однак мавзолей Кирпи - це ще «квіточки». А українська історія має такі ягідки, від яких, напевне, і Сталін би плакав. Візьмемо, наприклад, Сергія Ківалова, відомого усім після виборів 2004 року під кодовим ім’ям Серьожа Підрахуй через його феноменальні здібності до лічби голосів виборців. Його увіковічнили у бронзі ще за життя – цей феєричний монумент стоїть на території Одеської юридичної академії. І хоча керівництво заперечує той факт, що обличчя головного героя ваялося з «натури» Серьожи Підрахуя, схожість усе ж настільки очевидна, що додаткових доказів не потребує. Ну а те, що Ківалов причетний до фальсифікацій виборів-2004 і, якщо відверто, мав би зараз полірувати нари – це нікого давно не цікавить. Хто ж його посадить – він же пам’ятник (с).

Так само пам’ятником став і другий президент незалежної України Леонід Кучма. Блок його імені напередодні позачергових виборів до парламенту 2007 року встановив Даніличу просто-таки прекрасний монумент. Данілич у сімейних трусах і поношеній майці, з лавровим віночком на голові сумно дивиться вдалину, тримаючи руку на серці. Така ностальгія Блоку Кучма пояснюється просто: колись вони були наближеними особами і «подєльніками» Данілича, отож незабутні часи «бєспрєдєльних» 90-х не дають спокою їхнім душам.

Але всіх переплюнув, безперечно, Віктор Янукович. Якщо інші згадані тут персонажі увіковічнилися «в миру», двічі несудимий Віктор Федорович потрапив одразу на ікону. Запопадливі служителі церкви зобразили на той час ще губернатора Донецької області разом з Богоматір’ю, практично зарахувавши до сонму святих. Пізніше вони казали, що це – данина традиції, що, однак, зовсім не виправдовує такого низькопоклонства.

Тож, як бачимо, Зінов’єв дуже точно вгадав зі своєю класифікацією. Мій дід казав, що чим дрібніший начальник – тим більше почестей він вимагає, а чим більше отримує – тим менше заслуговує. Наші вожді вважають себе великим державними діячами, зовсім як у тому анекдоті про Брежнєва, який прокинувся у мавзолеї через 100 років після смерті, пішов у бібліотеку і читає про себе в енциклопедії: Леонід Ілліч Брежнєв, дрібний політичний діяч часів Алли Пугачової…

Загалом, важко звинувачувати наших лідерів у чомусь лише на основі властивого їм «синдрому мавзолею». Вони приймають таке схиляння перед ними як належне, бо це тішить їхнє самолюбство і вони самі чинили б так само. Звинувачувати ми повинні себе. За те, що дозволяємо таким містечковим князькам із замашками середньовічних феодалів, вирішувати долю цілої країни.

Олексій Бик

фото звідси, звідси, звідси, звідси і звідси

Обговорити статтю на Форумі »»