“Хорошєє дєло “браком” нє назовутЪ!”. Частина друга

Багато хто коментував першу частину цієї статті таким чином – ось, ти агітуєш проти законного шлюбу, а сама вже 12 років як заміжня! Логічно ;) Але наша з чоловіком ситуація – особлива. Коли ми почали жити разом, нам, як двом юристам, які прекрасно знають справжню ціну штампа в паспорті, навіть на думку не спадало відвідати орган РАГС. Але... коли ми почали жити разом, весь юридичний Київ інтенсивно пліткував з цього приводу.

А керівництво Київського міського суду навмисно давало чоловікові справи, по яких я була адвокатом, а потім пів-суду збігалося послухати, як він вже вкотре братиме самовідвід через перебування в інтимних стосунках з адвокатом по справі :) І ще багато років після того, як ми малодушно здалися перед громадською думкою, нас “діставали” натяками, що “цей шлюб – з розрахунку”. “Безумовно, - погоджувалися ми. - А четверо дітей – то для відмазки!” ;)

Навряд чи співмешканство багатьох пар викликає такий суспільний резонанс та тягне за собою такі наслідки, як ото наше. В будь-якому випадку, ми “розписалися” з повним розумінням юридичної сутності шлюбу. На відміну від абсолютної більшості пар, які уявлення не мають, ЩО на них чекає у випадку розлучення. А чекає на них – від одного до чотирьох окремих позовів.

Найпростіше – це власне розлучитись. Ніяких особливих проблем чи перешкод на цьому шляху зазвичай не виникає, тому що в українському сімейному праві майнові права, а також права дітей не залежать від перебування чи неперебування в законному шлюбі. Зокрема, у сімейному кодексі йдеться про те, що майно, набуте парою за час спільного проживання (без штампу в паспорті), належить чоловікові та дружині на праві спільної сумісної власності - якщо, звісно, вони не підписали договір, вказавши інші умови. Незалежно від наявності "штампу", батько та мати мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Розлучення батьків або проживання окремо від дитини не змінює обсягу їхніх прав і обов'язків щодо дитини. Так само і діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків - незалежно від того, чи були батьки у шлюбі.

Розлучення через суд обов'язкове, якщо подружжя має дітей, або ж коли хтось із бездітного подружжя не згоден розлучатись. В абсолютній більшості випадків таке розлучення відбувається швидко та безболісно, оскільки практично ні на що не впливає. Коли обоє хочуть розірвати шлюб якомога швидше – вони просто платять не дуже великі гроші “за пришвидшення” - від 50 доларів в якомусь провінційному суді до кількох тисяч в “центровому” на кшталт Печерського чи Шевченківського райсудів Києва. Якщо ж хтось з подружжя хоче зробити капость іншому – платять, навпаки, за затягування справи. І тоді захплюючий процес біганини по судах може тривати навіть рік-півтора, бо в апеляційних судах – така черга, що навіть за гроші швидше не виходить. Намагаючись помститись шляхом затягування розлучення, ображений чоловік або дружина можуть зайти дуже далеко...

Жахливий приклад

Одна моя клієнтка поїхала на заробітки до Росії, в місто Сургут. Повернувшись на батьківщину раніше, ніж планувала, вона випадково побачила в газеті оголошення про продаж їхнього з чоловіком будинку... З'ясувалося, що чоловік вже встиг тихенько розлучитись з нею через суд, вказавши в позові замість її адреси чи адреси її батьків – якусь “ліву”. Також він збрехав в позові, нібито у них немає спільних дітей (насправді у них – син, який залишався жити з її батьками). Скільки отримав суддя за те, що примудрився все це “не помітити” - невідомо, але напевно не більше кількох сотень баксів. Також мужик встиг вже взяти інший шлюб та не лише зареєструвати на себе одного спільний будинок, а й отримати всі документи для його продажу.

Якби моя клієнтка повернулася буквально на кілька днів пізніше, вона ніколи б вже не побачила ані свого колишньго чоловіка, ані грошей за спільно нажитий будинок... Але - їй просто пощастило. Її привезли до мене вночі, заплакану та шоковану. Я швиденько накатала: а) позов про розподіл спільно нажитого майна – будинку та господарського реманенту, в якому просила суд накласти заборону на його відчуження; б) позов про стягнення аліментів; в) апеляційну скаргу на рішення про розірвання шлюбу. Суддя, який розірвав їхній шлюб за бабло з неуважності, особисто накатав ухвалу про накладення арешту на будинок в обмін на мою обіцянку “не педалювати” питання бабла неуважності. До перших двох позовів, які були подані наступного ж ранку, я ще повернусь в наступних серіях цього захоплюючого трилера, а зараз – лише закінчу історію про процес розлучення.

Отже – апеляційну скаргу взяли до розгляду в зв'язку з поважною причиною пропуску строку на апеляційне оскарження. Скаргу задоволили в зв'язку з порушенням процесуальних прав моєї клієнтки, яка була “неналежним чином повідомлена” про розгляд справи. До такого рішення спонукало й те, що чоловік свідомо ввів у оману суд, збрехавши, що подружжя не має дітей. Справу відправили на новий розгляд. Одночасно ми подали позов про визнання нового шлюбу чоловіка недійсним - як відомо, в нашій країні не можна перебувати в двох шлюбах одночасно. Не буду описувати всі періпетії цього судового маразму, затіяного виключно з помсти та з метою покарання чоловіка-шахрая та його спільниці – нової дружини, яка, як з'ясувалося, і вигадала всю цю комбінацію. Однак зауважу, що вся ця історія тривала приблизно три роки! Від неї втомилися суди всіх рівнів, співробітники органу РАГСу та управління юстиції, куди всі сторони писали нудні, емоційні скарги... а історія з поділом спільно нажитого будинку в натурі продовжується досі – вже восьмий (!!!) рік.

Отже, основним мотивом затягування процесу розлучення є помста або бажання “зробити капость” партнеру. В основному таке відбувається, якщо партнер терміново збирається запхати голову в наступне ярмо вступити в інший шлюб, або виїхати за кордон – на ПМЖ або на роботу. Також наявні корисливі мотиви - “я не затягуватиму процес розлучення, якщо ти мені станцюєш гопака/залишиш більшу частку спільно нажитого майна/сплатиш аліменти наперед за 10 років/та таке інше”.

Значно рідше трапляються “істеричні” мотиви - на кшталт “я ж його/її так люблю – може він/вона ще одумається?!” Саме в таких випадках судді, пепреконавшись, що людина неадекватна, від гріха подалі дають сторонам строк “на примирення”, аби уникнути божевільних скарг. А доведені до відчаю психопати, до речі, пишуть скарги в усі інстанції. Вони не бажають розуміти, що їхні проблеми – не у наявності чи відсутності штампа, а у власній голові. Бо ймовірність того, що “притомний” партнер з такої пари почне скаржитись на затягування – значно менша. Суддя зазвичай йому каже: “Ви бачили, з ким брали шлюб? То хто вам тепер винен?”

Заради справедливості слід також сказати, що багато людей настільки нездатні ПРОСТО ПОГОВОРИТИ одне з одним, що доходять до крайнощів. Вони подають заяву про розлучення, аби “через посередників” - суддів, адвокатів, свідків – родичів, знайомих та сусідів – нарешті висловити одне одному свої претензії. Тобто позов про розлучення для таких людей є насправді останньою спробою порозумітися та налагодити стосунки, бо насправді розлучатись вони не хочуть - а хочуть лише, аби партнер їх ПОЧУВ.

Зазвичай судді та адвокати швидко вираховують таких “страждальців” та, часто з мотивів “чєловєколюбства”, а особливо - співчуття до їхніх дітей - допомагають їм порозумітись. Тобто, юристи виступають у невластивій для себе ролі “вільних вух” - “психотерапевтів”, до яких наші люди ніколи не підуть – нізащо в світі! Краще вже “навантажити” своїми психостатевими проблемами суди, ага... Ця “терапія” буває доволі ефективною. Безумовно, не всі пари, які забирають позови про розірвання шлюбу, налагождують свої стосунки настільки, аби ніколи більше до суду не повертатись, але їх все-таки доволі багато. Уявляєте, наскільки розвантажилися б наші суди, якщо б люди не реєстрували свої шлюби офіційно?! ;)

Вам все ще хочеться взяти офіційний шлюб? Вперед, але пам'ятайте: все вищеописане – це лише “найлегша” частина процесу розлучення. Попереду – стягнення аліментів, поділ майна (часто – неподільного), та найстрашніше – визначення місця проживання дітей.

Далі буде.

Тетяна Монтян

малюнок звідси