Київська пустеля: Як будують місто

Ми грузнемо ногами по коліна у пісках барханів. Ми прикриваємо від піщаних буранів очі рукавами. Ми йдемо довгою дорогою в дюнах. У двадцяти хвилинах пішки від найближчого метро. Це київська пустеля. Колись тут буде місто-сад :)

Повернувши на південь одразу біля станції метро "Славутич" і поблукавши поміж дач, виходиш на початок вулиці Колекторної, яка йде приблизно зі сходу на захід та є південною межею Києва. Власне кажучи, вона вже 25 років називається вулицею, проте ніколи нею не була. На одному кінці дороги - кілька гаражів. На іншому, вже біля метро "Харківська", буде ще кілька господарських будівель вздовж обриву, які нависають над тобою, як південна стіна якогось середньовічного міста-фортеці. Поміж цими точками - дике поле, перекотиполе та зграї здичавілих собак. Пройшовши "вулицею" кілометр або два, ти можеш повернути праворуч, далі на південь, і почати заглиблюватись у пустелю.

Спочатку йдеш через піщані пагорби, й одразу набираєш повні кеди піску. І лише вийшовши на плоскогір'я, бачиш попереду трубу з півметра в діаметрі й прямуєш до неї. Саме вона, ця труба, утворює шматок пустелі на болотах. По цій трубі під величезним тиском іде пісок з півдня й висипається тут. Так будують місто. Колись подібним чином насипали нинішні південні райони Києва. Тоді всі ходили по цих трубах, коли піщане поле треба було перейти. Існував навіть певний етикет щодо того, хто має поступатися, коли двоє зустрічаються. Нам простіше, бо ми просто йдемо, намагаючись тримати рівновагу в один бік - крізь пустелю.
По інший її бік - раптовий обрив і спуск із нього тією самою трубою, що стала нашою стежкою. Втім, під таким кутом можна рівновагу і не втримати :)

А далі починаються поля. Зараз тут іще доволі сухо, але вкінці весни вони перетворяться на болота, а коли підсохне влітку - на вологі луки. Ми йдемо далі, переходячи канали та яри понтонними мостами. Нам цікаво, звідки йде труба, і хочеться дійти до її краю. Ми бачимо різку зміну клімату. Півкілометра поля - півкілометра чагарів - іще трохи боліт - і врешті ми впираємося в озеро. І через нього на понтонному містку петляє наша стежка, вже не в піску, а серед води - і вигнувшись двома півколами, приводить нас на такий собі корабель, який, виявляється, зовсім і не корабель (або не зовсім корабель).
- Ей, ви чого сюди йдете? Що, не бачили знаку?
- Якого знаку? Там нічого нема.
- Сюди нільзя.
Хоч екіпаж кричить нам здалеку, ми йдемо звивистим мостом до них. Між іншим, чесно вам скажу: працівників там було троє - і в них були якісь світлі обличчя, добрі.

- Та ми хотіли розпитати, як воно працює.
- Та шо тут розказувать?
- Ну дядьку! Розкажіть!
Земельний снаряд працює десь неподалік - наприклад, на найближчому озері. Цьому, до якого ми прийшли, вже більше років, ніж сорокарічним членам його "екіпажу". Із озера він крізь вологе болото прокопав сам собі прохід до наступного невеликого ставу - й почав його збільшувати. За ці три місяці земснаряд, плаваючи по воді, викопав озеро завширшки вже метрів п'ятдесят. При цьому, він може набирати з дна пісок на глибині до 20 метрів.
- Отак і строїться Київ. З болота на болото.
І в одному місці утворюється насипна пустеля, а в іншому - болото стає озером. До земснаряду підведений поручнем понтонного мосту кабель із напругою 6000 Вольт. Від нього живиться двигун, який і штовхає пісок на кілька кілометрів на північ, в штучну пустелю.
Дядьки стверджують, що за Радянського Союзу земснаряди були страшенно засекречені, й усі вони перебували безпосередньо в керуванні КГБ. Аццкая машина все таки :)

Забираючи пісок, іноді можна знайти цікаві речі. От, нещодавно, кажуть дядьки, прямо в сітці застряг бивень мамонта завдовжки півтора метри. Працівники його віддали до школи.
А колись знайшли щось не настільки приємне. Прямо у машинному відділенні розірвався снаряд часів Другої світової війни.

Ну і, на мою скромну думку, саме так Київ будувати й варто - на півночі ліси і їх шкода рубати, а тут, звичайно, теж красиво, але ці природні ж луки, поля й болота йдуть собі далі на південь. І замість руйнувати центр, можна будуватися далі й проводити сюди комунікації. Це, власне, вже поруч із метро. От тільки "національна еліта" тут навряд чи житиме.

Ми якось і не поспішали повертатися назад (окрім фотографа, який ще мав у той день фотографувати приліт Буша). Класно тут якось, у цій пустелі прямо на межі Києва. Спокійно. До речі, хочу подякувати Андрію Манчуку, який повів мене й фотографа Юру Сапожнікова в це місце. Мене дуже вчасно, бо вже дах зривало від міста :)

Андрій почав копатися в піску, намагаючись викопати що-небудь викопне, бо каже, вже знаходив раніше. І таки знайшов і цього разу.

За його словами, це зуби мезозойської акули. А щоб не бути голослівним, він збирається піти в музей, як журналіст, і отримати офіційний висновок. До речі, ми туди підемо ще. Може, і крупніші зуби знайдемо :))

Артем Чапай
фото автора

А ось таким був шлях назад до міста: