"зомбі - ящік"

Телебачення зараз модно не дивитися, ігнорувати, зневажати і ганити – принаймні, у більш-менш освічених колах. Навіть той, хто не відривається від екрану на дозвіллі, навряд чи знайде добре слово для телебачення.

У цьому телеглядачі одностайні, а ось оцінка мовної ситуації в ефірі може дуже сильно варіюватися залежно від політичних переконань глядача. Для одних наше телебачення «всуціль змоскалене», інші ж нарікають на «культурний геноцид» російського. Україномовні та російськомовні, а поміж них – більш і менш «національно стурбовані» - по-різному трактують ситуацію, яку об’єктивно можна визначити як «східнослов’янізацію»: російський та український продукт витіснив колись обожнювані глядачами латино- та північноамериканські серіали та програми - на периферію ефіру, за винятком, хіба що, голлівудських блокбастерів. У прайм-тайм канали воліють демонструвати російський продукт. Його вважають якіснішим і популярнішим за вітчизняний. Або ж показують російськомовні програми власного виробництва. Тому багатьом видається, що декларовані мовниками 50-75% української мови неможливі в принципі. Насправді ж, коли ми спимо чи працюємо, в телеефірі сумлінно говорять державною мовою.

Та ось, здається, наблизились серйозні зміни: Національна рада з питань телебачення і радіомовлення планує ухвалити нове рішення. Згідно з ним протягом кількох років частка української в ефірі загальнонаціональних телеканалів має бути збільшена до 85-100%. При цьому мовна пропорція поширюватиметься й на прайм-тайм. Потреби національних меншин та лінгвоінвалідів дозволять забезпечувати регіональним каналам (а також центральним, якщо вони схочуть і зможуть пускати в регіонах, де мають ліцензії, окремий сигнал – щоправда, поки що таке практикує лише канал «Україна» на Донеччині).

Представники загальнонаціональних телеканалів завмерли й не дихають. Російськомовний продукт для більшості з них, без перебільшення – хліб насущний. Піпл, ними ж привчений до «Кривого зеркала» та «Окон», хоче хавати їх і тільки їх. Жодних маніфестацій, акцій протесту телевізійники не влаштовують, гучних заяв, ба навіть виважених коментарів не дають, боячись роздратувати наглядачів за ефіром, - і, очевидно, ще сподіваючись, що останні пом’якшать вирок. Раніше Нацрада практикувала «меморандуми» з телеканалами, які дозволяли їм злізати з російськомовної голки поступово. Та, як виявилось, це була замісна терапія. Канали призвичаїлись і якось призабули про обіцяні 75 (а тепер – 100!) відсотків української мови. Тепер вони сподіваються, що нова загроза розсмокчеться якось сама по собі. Хоча історія з кінодублюванням, в українізацію якого теж не вірили до останнього моменту - не дає підстав для такого оптимізму.

Часто запитують, чому держава втручається у мовну політику телеканалів, залишаючи без уваги, наприклад, друковані ЗМІ. Власне, пояснення одне: на відміну від газет, телеканали і радіостанції використовують державний ресурс – частоти. Хоча цього разу Нацрада зазіхнула й на супутникові та кабельні канали, налякавши операторів необхідністю адаптувати мовлення іноземних каналів до українського законодавства. Щоправда, це навряд здійсниться, бо загрожує більшості операторів не просто збитками, а припиненням діяльності. Хоча часом, коли випадково клацнеш на російський канал і побачиш там якого-небудь Михайла Леонтьєва, ідея змусити ретрансляторів перекладати це все українською і вилучати антиукраїнські висловлювання видається не такою вже й безглуздою.

Мовники будуть пропонувати свої варіанти: наприклад, рахувати не мову, а вітчизняний продукт. Або відкласти 85% до 2015-го чи ще віддаленіших перспектив, або ще щось. У разі, якщо їм не вдасться умовити Нацраду піти на компроміс, залишається два варіанти: крутитися або воювати. Поки при владі перебувають умовно-«помаранчеві», які в цілому схвально ставляться до будь-якої українізації, незважаючи на засоби та жертви, варіант війни безперспективний. В арсеналі Нацради лише три засоби впливу на канали: штраф (не дуже великий), попередження і, після третього попередження або надто злісного невиконання приписів, звернення до суду щодо позбавлення ліцензії. Позаяк попереджувати й позбавляти ліцензії є за що абсолютно кожен телеканал, канали воліють не вступати в конфлікт із цим органом. Принаймні, не маючи потужного політичного «даху». Саме через цей страх перед Нацрадою, - нічого подібного, наприклад, немає в кінопрокатників перед Мінкультом, який усі бізнесмени традиційно мають за здеградовану та нікчемну установу, - великої бучі через додаткову українізацію ефіру може й не бути.

Тому залишається крутитись. У хід підуть розмаїті методи обдурювання контролерів. Наприклад, «двомовні» шоу на зразок «Свободи Савіка Шустера» або концерти, де один із ведучих говорить українською. На серіали, окрім головного у прайм-тайм, чекає українська озвучка. Впевнений, вигадають ще чимало шпаринок, крізь які можна буде втекти від необхідності повністю українізувати ефір. У той же час, дамоклів меч санкцій відтепер не просто висітиме над кожним телеканалом, але й торкатиметься вістрям тім’ячка: щойно щось не так – моніторинг, перевірка, попередження, суд і ґудбай, ліцензіє!

Дасть Бог, колись наші законодавці доростуть до реалізації простої схеми, цілком відповідної до української мовної ситуації: мовного квотування не ефіру, а всього телепростору. Тоді шанувальникам російської мови виділили б декілька каналів, решту зробили на 100% українськими, і вівці з вовками зосталися б цілі й ситі, маючи альтернативу та свободу вибору.

Отар Довженко

малюнок звідси

(7 голосів, середня оцінка: 3.57 з 5)

 Loading ...